— Що ж він вам читав?

— Та всяку всячину. Листи мадам де Севіньє, дещо із Сен-Сімона. Уявляєте? Я ж раніше ніколи нічого не читала, хіба газету чи вряди-годи роман, коли почую, як його обговорюють по студіях, — читала, щоб не мали мене за дурепу. Я навіть не уявляла, що читати так цікаво. Ті давні письменники не такі вже й телепні, як хтось міг би подумати.

— Хто ж міг би подумати? — засміявся я.

— А потім і мене примусив читати. Ми з ним разом читали «Федру» і «Береніку». Він читав чоловічі ролі, а я жіночі. Ви не можете соці уявити, як це було цікаво, — простодушно додала Сюзанна. — Він на мене так дивно дивився, коли я плакала у зворушливих місцях. Плакала я, звісно, тому, що була ще дуже квола. І ви знаєте, я досі зберігаю ті книжки. Навіть зараз, як почну читати декотрі листи мадам де Севіньє, що їх читав мені Ларрі, так і чую його красивий голос і бачу, як повільно-повільно тече річка, й тополі на тому березі. А буває так серце заболить, що й не можу далі читати… Тепер я знаю, то були найщасливіші дні в моєму житті. Ця людина — справжній ангел.

Сюзанна неабияк розчулилась і зразу злякалася (даремно), коли б я не став з неї сміятись. Вона знизала плечима і всміхнулась.

— Знаєте, я вже давно вирішила, як доживу до того віку, коли жоден чоловік не схоче більше спати зі мною, то повернуся в лоно церкви й покаюся в гріхах. Але в тих гріхах, що я скоїла з Ларрі, ніщо й ніколи не змусить мене розкаятись. Ніколи, ніколи!

— Але як послухати вас, то вам і каятися нема в чому.

— А я вам ще й половини не розказала. Розумієте, організм у мене міцний, а тут я весь час була на повітрі, добре спала, не знала турбот, і тижнів через три вже була цілком здорова. І виглядала непогано: щоки зарум’яніли, волосся зробилося знову блискуче. Почувалася двадцятилітньою. Ларрі купався щоранку в річці, а я дивилась, як він плаває. В нього прекрасне тіло, не таке атлетичне, як було в мого шведа, але сильне й невимовно граційне.

Поки я була така квола, він показував дивовижний терпець, та коли я видужала, то подумала: чи не досить йому терпіти нужду? Я натякнула йому раз-другий, що, мовляв, до його послуг, а він наче й не тямить. Звісно, ви, англосакси, особливі люди — грубі й заразом сентиментальні, коханці з вас нікудишні, ніде правди діти. Я подумала собі: може, він це з делікатності. Він стільки зробив для мене, і дитину дозволив узяти з собою, то, може, він тепер соромиться просити того, на що має повне право. Тож якось увечері, коли ми з ним прощалися на ніч, я йому й кажу: «Хочеш, я прийду до тебе сьогодні?»