Кінчався червень, і мені пора була повертатися на Рів’єру. Елліотові приятелі, що їхали на літо до Америки, здали Метьюрінам свою віллу в Дінарі, й ті мали їхати туди з дітьми, як тільки закінчиться навчання в школі. Ларрі лишався попрацювати в Парижі, але він нагледів собі старенького «сітроєна» і обіцяв у серпні приїхати до них на кілька днів погостювати. Останнього мого вечора в Парижі я запросив їх усіх пообідати.

І цього вечора ми зустріли Софі Макдональд.

II

II

Ізабеллі забажалося об’їхати паризькі вертепи, а що я був трохи з ними обізнаний, то вона попросила мене бути гідом. Мені така ідея не дуже припала до вподоби, адже в Парижі завсідники таких місць схильні відверто виказувати свою неприязнь до екскурсантів з іншого світу. Але Ізабелла наполягла на своєму. Я попередив, що буде велика нудота, й попросив її одягтись якомога простіше. Ми пізно пообідали, зазирнули на часинку до «Фолі-Бержер», а тоді подалися. Спочатку я повіз їх до однієї винарні біля Нотр-Дам, куди вчащають бандити із своїми приятельками; я був знайомий із господарем, і він звільнив для нас місця за довгим столом, за яким уже сиділи якісь вельми підозрілі особи, але я замовив вина і на них усіх, і ми дружно випили. Було парко, накурено й брудно. Потім я повіз їх у «Сфінкс», де жінки в крикливо-яскравих сукнях на голе тіло, з відкритими грудьми, сидять на двох лавах, ряд проти ряду, а коли заграє оркестр, мляво танцюють парами, байдуже блукаючи очима по обличчях чоловіків, що сидять довкола попід стінами за столиками з мармуровими стільницями. Ми замовили пляшку теплого шампанського. Декотрі з жінок, пропливаючи повз нас, підморгували Ізабеллі, й мені цікаво було знати, чи розуміє вона ці знаки.

Потім ми поїхали на вулицю Лапп. Це тьмяна вузенька вуличка, де людину відразу охоплює атмосфера дешевої розпусти. Ми зайшли до першої-ліпшої кав’ярні. Тут, як і скрізь, молодик із блідим обличчям п’янички бив по клавішах, другий, старий і стомлений, цигикав на скрипку, а третій видобував незграйні звуки із саксофона. Люду було напхом напхано, жодного вільного столика, але господар, відразу розпізнавши в нас відвідувачів з грішми, безцеремонно зігнав якусь парочку з місця й посадив нас. Ті двоє, кого потіснили заради нас, образились і почали висловлювати на нашу адресу не вельми приємні зауваження. Танці були в розпалі, й хто там тільки не танцював: матроси в беретах із червоними помпонами, чоловіки в кепі, з пов’язаними на шию хустинами, жінки зрілого віку й молодесенькі, розмальовані, простоволосі, в коротких спідницях і барвистих блузках. Чоловіки крутили в танці опецькуватих хлопці# з підведеними очима, худющі, гостролиці жінки — товстух із фарбованими косами; танцювали також чоловіки з жінками. Задушливо тхнуло тютюновим димом, напоями, людським потом. Оркестр грав без угаву, і все те непривабливе товпище, ті обличчя, лискучі від поту, рухалися напружено і врочисто, і в цьому було щось відворотне й жахливе. Чоловіки були здебільшого миршаві та засмоктані, лише де-не-де виринали здоровила із звірячими фізіономіями. Я придивився до трьох музикантів. Грали вони так машинально, мов не люди були, а роботи, і я подумав, невже був час, коли вони, виходячи на дорогу життя, мріяли стати великими виконавцями, на чиї концерти люди з’їжджатимуться з усіх усюд, щоб послухати їх і нагородити оплесками? Адже, щоб стати бодай поганеньким скрипалем, треба вчитись, постійно вправлятись, отже, і цей нещасний чимало потрудився — заради того лишень, щоб цілими ночами пильгучити фокстроти в цьому смердючому болоті? Музика змовкла, піаніст утер обличчя брудним носовичком. Танцюристи хто перевальцем, хто бочком, хто звиваючись по-гадючому попроштовхувалися до своїх столиків. І раптом до нас долинув американський голос: