— Господи, це ж треба!

З-за столика в протилежному кінці зали підвелася жінка. Чоловік, що був з нею, хотів її зупинити, але вона його відштовхнула і непевною ходою рушила до нашого кутка. Вона була п’яна-п’янісінька. Підійшовши до нашого столика, вона зупинилась, ледь похитуючись, із безглуздою усмішкою на обличчі. От ніби смішнішого за нас видовища вона в житті не бачила. Я глянув на своїх супутників. Ізабелла дивилася на неї, нічого не розуміючи. Грей понуро насупився, а Ларрі мовби очам своїм не вірив.

— Привіт, — мовила жінка.

— Софі, — сказала Ізабелла.

— А то хто ж іще? — захихотіла вона й схопила за рукав офіціанта, що пробігав мимо. — Венсане, принеси мені стільця.

— Сама принеси, — огризнувся той, вириваючись.

— Salaud[61], — крикнула вона й плюнула в нього.

— T’en fais pas, Sophie[62], — сказав гладкий здоровань із буйною масною чуприною, який сидів за сусіднім столиком. — Ось тобі стілець.

— Це ж треба — усіх вас отут зустріти! — сказала вона, все вихитуючись. — Привіт, Ларрі. Привіт, Грею. — Вона плюхнулась на стілець, що підсунув їй наш сусіда. — За це всі вип’ємо. Хазяїне! — вереснула вона.

Я помітив, що господар наглядає за нами. Він зразу підійшов.

— Це твої знайомі, Софі? — спитав він, звертаючись до неї на «ти».

— Ta gueule[63], — засміялась вона п’яним сміхом. — Друзі дитинства. Я пригощу їх шампанським. І не здумай напоїти нас кінською сечею. Подай нам такого, щоб можна було пити й не блювати.

— Ти п’яна, моя бідолашна Софі.

— Іди ти к бісу.

Господар пішов, радіючи нагоді продати пляшку шампанського, — досі ми з обережності пили тільки бренді з содовою. А Софі втопила в мене тупий погляд.

— А це хто з тобою, Ізабелло?

Ізабелла назвала мене.

— Справді? Я пам’ятаю, ви якось приїжджали в Чикаго. Корчите з себе велике цабе?

— Не без того, — посміхнувся я.

Я ніяк не міг її згадати — це й не дивно, адже в Чикаго я був більш як десять років тому і стільки люду перебачив і тоді, й опісля.