Вона була височенька, а стоячи здавалася ще вищою, така була худа. На собі вона мала яскраво-зелену шовкову блузку, пожмакану і в плямах, та коротку чорну спідницю. Волосся, коротко підстрижене й завите, але розпатлане, було щедро нафарбоване хною. Обличчя немилосердно розмальоване — щоки нарум’янені під самі очі, повіки густо-сині, брови та вії позлипалися від фарби, губи ясно-червоні від помади. Брудні руки з червоними нігтями. Вигляд вона мала найнепристойніший з усіх тамтешніх жінок, і я запідозрив, що вона не тільки п’є, а й вживає наркотики. І все ж їй не можна було відмовити в якійсь порочній привабливості. Вона гордовито закидала назад голову, а грим відтіняв разюче зелені очі. Дарма що отупіла від вина, вона зберігала якусь безсоромну відвагу, чим, напевне, будила в чоловіках найниціші інстинкти. Ось вона обдарувала всіх нас глумливою посмішкою.

— Щось я не бачу, щоб ви так дуже раділи нашій зустрічі.

— Я чула, що ти в Парижі, — непевно відгукнулась Ізабелла, холодно посміхаючись.

— Чого ж ти не подзвонила? Мій номер є в телефонному довіднику.

— Ми тут недавно.

Грей поспішив на виручку.

— А як ти, Софі? Добре тут розважаєшся?

— Чудово. А ти, Грею, кажуть вилетів у трубу?

Він побуряковів.

— Так.

— Не поталанило тобі. Ох, мабуть, і моторошно зараз у Чикаго. Добре, що вчасно вибралася звідти. Та коли вже той виродок принесе нам питва?

— Он уже несе, — сказав я, побачивши офіціанта, що пробирався поміж столиками, несучи на таці келихи й пляшку.

Зачувши мій голос, вона повернулася до мене.

— Чоловікова рідня, так її перетак, з великої любові витурила мене з Чикаго. Я, бачте, ганьблю їхнє добре ім’я. — Софі зареготала. — Я тепер емігрант на утриманні.

Шампанське подали й розлили. Тремтячою рукою вона піднесла келих до губів.

— К дідьку тих, що корчать із себе великих цабе! — проголосила вона. Перехиливши келих, подивилася на Ларрі. — А ти, Ларрі, чогось не дуже балакучий.

Він весь час дивився на неї спокійними очима. Не відривав од неї погляду, відколи вона з’явилась. Тепер він лагідно усміхнувся.

— А я взагалі не дуже говіркий.

Знов заграла музика, й до нашого столика підійшов чоловік — вищий середнього зросту, гарно збудований, з великим гачкуватим носом, блискучим чорним розкуйовдженим волоссям і товстими хтивими губами. Такий собі грішний Савонарола. Як більшість чоловіків у кав’ярні, він був без комірця, у вузькому піджаку, що підкреслював талію.

— Ходімо, Софі. Потанцюємо.