— Хай йому всячина, — сказав Грей. — Смердюча яма. Та ще Софі.

Ізабелла байдуже знизала плечима.

— Ви її зовсім не пам’ятаєте? — запитала вона мене. — Софі сиділа поряд з вами, коли ви вперше у нас обідали. Тоді коси в неї не були такі жахливо руді. З природи вона світла шатенку.

Я став пригадувати той вечір, і з глибин пам’яті зринуло молодесеньке дівча з чи то голубими, чи то зеленими очима, яке так мило закидало назад голівку. Не вродливе, але свіже, безпосереднє, і мене тоді в ньому потішила суміш сором’язливості й лукавства.

— Ну, звичайно, я пригадав. Мені ще сподобалось її ім’я. У мене одну тітоньку звали Софі.

— Так от, вона вийшла заміж за хлопця, якого звали Боб Макдональд.

— Славний був хлопчина, — докинув Грей.

— Він був красень, яких мало. Ніколи не розуміла, що він у ній знайшов. Вона вийшла заміж зразу після мене. Батьки її розлучилися, мати виїхала в Китай із другим чоловіком, що працював у «Стандард Ойл». А Софі жила в Марвіні, у батькової рідні. Тоді ми часто бачилися з нею, але вона, після того як вийшла заміж, помалу відійшла від нашого кола. Боб Макдональд був юрист, але заробляв мало, і вони наймали дешеву квартирку в будинку без ліфта на Північній стороні. Але річ не в тім. Вони просто не хотіли ні з ким знатись. Я ніколи не бачила такої пари закоханих, як вони. Навіть коли прожили в шлюбі два чи три роки і вже й дитину мали, вони ходили в кіно й сиділи обнявшись, мов закохані. В Чикаго про них розказували анекдоти.

Ларрі слухав Ізабеллину розповідь мовчки, обличчя його було непроникне.

— Що ж було далі? — спитав я.

— Якось увечері вони поверталися в Чикаго у своїй маленькій відкритій машині, й дитина була з ними. Їм доводилося скрізь брати дитину з собою — не було на кого її лишити. Софі сама порала всю домашню роботу, та й вони обоє всю душу віддавали дитині. І якась п’яна компанія у великій машині врізалася в них на швидкості вісімдесят миль на годину. Боба й дитину вбило на місці, а Софі відбулася струсом мозку та двома зламаними ребрами. Від неї скільки могли приховували смерть чоловіка й дитини, але зрештою довелося сказати. Кажуть, це був просто жах. Вона мало не збожеволіла. Голосила безперестанку. Мусили стерегти її вдень і вночі, а раз їй мало не вдалося викинутись у вікно. Звісно, ми робили, що могли, але вона наче зненавиділа нас. Після лікарні її поклали в санаторій на кілька місяців.

— Бідолашна…

— Коли її виписали, вона почала пити й напідпитку сходилася з ким завгодно. Її свекри змучилися з нею. Вони дуже милі люди, такі тихі, і їх жахала її скандальна поведінка. Спочатку ми всі намагалися допомогти їй, але це було безнадійно. Запросиш її на обід, а вона приходить п’яна — так і дивись, що не досидить до кінця, впаде без тями. Потім злигалася з поганою компанією, і ми мусили полишити її. Якось її заарештували за те, що нетвереза вела машину. А з нею був якийсь італієць, якого вона підчепила в шинку, і з’ясувалось, що його розшукувала поліція.