— А на які гроші вона жила? — спитав я.

— Одержала страховку за Боба, і власники тієї машини, що врізалися в них, були застраховані, від них їй теж щось дісталося. Але того вистачило ненадовго. Вона розкидалася грошима, як п’яний матрос, і через два роки зосталася ні з чим. Бабуся відмовилася взяти її до себе у Марвін. Тоді свекри сказали, що візьмуть її на утримання, — за умови, що вона виїде за кордон. Мабуть, на ті гроші вона й живе тепер.

— Колесо фортуни зробило повний оберт, — зауважив я. — Був час, коли членів сім’ї висилали з Англії до Америки, а тепер виходить навпаки — їх, певно, відправляють з Америки до нас, у Європу.

— І все-таки мені жаль її, — мовив Грей.

— Справді? — Холодно перепитала Ізабелла. — А мені — анітрохи. Звісно, то був страшний удар, і я від усієї душі їй співчувала. Ми змалку знали одна одну. Але нормальні люди дають раду таким речам. Якщо вона так розпустилась, то в ній завжди було, таїлося щось порочне. Вона з природи неврівноважена, навіть її любов до Боба була якась надмірна. Мала б вона тверду вдачу, то якось би налагодила своє життя.

— Якби та якби… Чи не занадто ви суворі, Ізабелло? — тихо сказав я.

— Ні, не занадто. Я керуюся здоровим глуздом і не бачу причин лити сльози над Софі. Бачить бог, яка я віддана Греєві та дівчаткам, та коли б вони загинули в автомобільній катастрофі, я б очі виплакала, але рано чи пізно взяла б себе в руки. Хіба не цього ти б сподівався від мене, Грею? Чи, може, ти хотів би, щоб я упивалася щовечора й спала з першим-ліпшим паризьким апашем?

Отоді Грей мовив найдотепніше слово, яке я будь-коли чув від нього:

— Звісно, я хотів би, щоб ти кинулась на моє погребне вогнище в новій сукні від Моліне, але, оскільки нині так уже не ведеться, то найкраще для тебе було б, мабуть, захопитися бриджем. Тільки пам’ятай, що ходити треба тільки з козирної, якщо тобі не забезпечені три з половиною чи чотири певні взятки.

Не до речі було б нагадувати Ізабеллі, що її любов до чоловіка й дітей, хоч цілком щиру, навряд чи можна назвати палкою. Може, вона прочитала цю мою думку саме цієї миті, коли думка думалась, бо зараз же й звернулася до мене, мовби викликаючи на суперечку:

— А ви що скажете?

— Те саме, що й Грей. Шкода дівчини.

— Яка там дівчина — їй тридцять.

— Мабуть, смерть чоловіка й дитини означала для неї кінець світу. Мабуть, їй стало байдуже, що буде з нею, і вона кинулася стрімголов у жахливий вир пияцтва й розпусти, аби поквитатися з життям, яке повелося з нею так жорстоко. Доти вона жила в раю, а втративши його, не могла змиритися із звичайною землею, населеною звичайними людьми, і в відчаї кинулася просто в пекло. Я можу уявити собі, що тепер, коли в неї відібрали божественний нектар, їй все одно, що пити, — хоч би й сивуху.