— Оце ж таке ви пишете в романах. Це нісенітниці, й ви самі знаєте, що нісенітниці. Софі купається в багнюці, бо їй це до вподоби. Не одна вона втратила чоловіка й дитину. Не через це вона впала так низько. Зло не виникає з добра. Зло завжди гніздилося в ній. Коли та катастрофа зламала в ній захисні сили, воно вивільнилось, заволоділо нею, і Софі стала сама собою. Тож даремно ви її жалієте. Просто вона показала себе такою, якою завжди була в душі.

Весь цей час Ларрі мовчав. Він неначе заглибився в похмурі роздуми, і здавалося, навряд чи й слухає нас. Після Ізабеллиних слів запала коротка мовчанка. І ось він заговорив, але дивним, невиразним голосом, ніби не до нас, а до самого себе, а очі його немовби вдивлялися в туманну далечінь минулого.

— Я її пам’ятаю чотирнадцятирічною дівчинкою; з довгим волоссям, зачесаним з лоба і перев’язаним позаду чорним бантом. Серйозне обличчя в ластовинні. Вона була скромна, мрійлива дитина, з ідеалами. Читала все, що могла дістати, і ми з нею часто розмовляли про книжки.

— Коли? — спитала Ізабелла, ледь спохмурнівши.

— А коли ти зі своєю мамою їздила по гостях. Вона тоді жила в дідуся, я приходив до них, і ми сиділи під великим в’язом біля їхньої оселі й читали одне одному вголос. Вона любила поезію і сама багато писала.

— Скільки дівчат пише вірші в такому віці! Й чого вони варті?

— Щоправда, це було давно, і з мене тоді був, мабуть, кепський суддя.

— Тобі самому тоді було років шістнадцять, не більше.

— Звісно, вона наслідувала — найбільше Роберта Фроста. Але, як на мене, для її віку то були чудові поезії. Вона мала тонкий слух і добре чуття ритму. Вона чуло сприймала звуки й пахощі сільської природи, перший ніжний подих весни й дух напоєної дощем пересохлої землі.

— А я й не знала, що вона пише вірші, — сказала Ізабелла.

— Вона це приховувала, боялася, що всі ви будете сміятися з неї. Вона була дуже сором’язлива.

— А тепер — якраз навпаки.

— Коли я повернувся з війни, вона була вже майже доросла. Встигла багато прочитати про становище робітничого класу й сама дещо таке побачила в Чикаго. Начиталася Карла Сендберга і мов одержима писала вільні вірші про страждання бідарів та про експлуатацію народних мас. Мабуть, виходило це в неї трохи банально, зате щиро. В тих віршах бриніло співчуття і мрія про краще майбутнє. В той час вона хотіла присвятити себе боротьбі за соціальну справедливість. Це бажання принести себе в жертву було таке зворушливе. Мені здається, вона була здатна на великі діла. Була не дурна, не сльозлива. В ній промовляла напрочуд чиста, піднесена душа. Того року ми з нею часто бачилися.