Я помітив, що Ізабелла слухає його з дедалі більшим роздратуванням. Ларрі й гадки не мав, що ввігнав їй ножа в серце й кожним новим словом повертає його в рані. Та коли вона заговорила, на її вустах грала посмішка.

— Цікаво, чому саме тобі вона звірила свою таємницю?

Ларрі подивився на неї своїми довірливими очима.

— Не знаю. Серед усіх вас вона була найбідніша, а я не належав до вашого кола. Я опинився серед вас тільки тому, що дядечко Боб мав практику в Марвіні. Може, їй здавалося, що це нас єднає.

Родичів Ларрі не мав. У більшості з нас є хоч двоюрідні брати й сестри, ми їх, буває, майже й не знаємо, але завдяки їм ми принаймні почуваємося членами вселюдської родини. Батько Ларрі був син-одинак, мати — дочка-одиначка, його дід по батькові, квакер, ще молодою людиною загинув на морі, а дід по матері не мав ні братів, ні сестер. Ларрі був один, як палець.

— Тобі ніколи не спадало на думку, що Софі в тебе закохана? — спитала Ізабелла.

— Ні, — усміхнувся він.

— Ну, то знай: вона була в тебе закохана.

— Коли Ларрі прийшов з війни пораненим героєм, половина чикагських дівчат за ним сохла, — грубувато-добродушно кинув Грей.

— То було щось серйозніше. Вона мало не молилася на тебе, сердешний мій Ларрі. І ти кажеш, що не знав цього?

— Певно, що не знав, і нині не вірю.

— Гадав, мабуть, що вона для цього занадто високодумна?

— У мене досі перед очима та худенька дівчинка з бантом у кісках, чий голос бринів сльозою, коли вона читала Кітсову оду, бо вірші були такі гарні. Де вона нині?

Ізабелла ледь помітно здригнулась і кинула на нього підозріливий, запитливий погляд.

— Оце так засиділись! — вигукнула вона. — Я просто падаю. Їдьмо додому.

III

III

Наступного вечора Голубим експресом я вирушив на Рів’єру і днів через три навідався в Антіб до Елліота — розповісти йому про паризькі новини. Виглядав він кепсько. Лікування в Монтекатіно не принесло йому сподіваного здоров’я, а подальші мандри ще й виснажили добряче. Хрестильницю він у Венеції знайшов, а тоді подався до Флоренції купувати триптих, якого вже давно торгував. Бажаючи наглянути особисто, щоб ці речі належно встановили, він поїхав у Понтійські болота й поселився в поганенькому заїзді, де страшенно мучився від задухи. Його дорогоцінні надбання затримувалися в дорозі, але він твердо вирішив довести до кінця задумане й дочекався їх. Коли все було нарешті доведене до ладу, він був дуже задоволений ефектом, зробив кілька фотографій і гордовито показав їх мені. Церква, дарма що невеличка, здавалася величавою, а стримана розкіш інтер’єру ще раз засвідчила Елліотів добрий смак.