— Я набачив ранньохристиянський саркофаг у Римі, він сподобався мені, і я довго розважав, купувати чи ні, але зрештою відмовився від такої думки.

— А для чого вам, Елліоте, той саркофаг часів раннього християнства?

— Та щоб самому лягти в нього, мій любий друже. Він дуже гарний і добре гармонував би з хрестильницею, якби поставити його з другого боку від входу. Та, на жаль, ті ранні християни були якісь малюки, я б у такому саркофазі не вмістився. Не захотів я лежати до самої судної сурми, підібгавши коліна до підборіддя, мов ненароджена дитина. Дуже незручна поза.

Я засміявся, та Елліот провадив далі цілком поважно:

— У мене виникла краща ідея. Я вже й домовився, не без труднощів, звісно, що мене поховають під підлогою, біля підніжжя вівтарних сходинок, отож бідні селяни Понтійських боліт, підходячи до святого причастя, гупатимуть над моїм прахом своїми важкими черевиками. Ну скажіть, чи не чудова думка? Проста кам’яна плита, а на ній моє прізвище і дати народження й смерті. Si monumentum quaeris, circumspice. Ви знаєте: «Якщо шукаєш його пам’ятник, озирнись довкола».

— Так, Елліоте, я знаю латину настільки, щоб зрозуміти заяложену цитату, — сказав я ущипливо.

— Даруйте, любий друже. Я так звик до дрімучого невігластва вищого світу і просто забув на мить, що розмовляю з письменником, — зрівняв він рахунок. — Але я ось що хотів вам сказати, — додав він. — Я в духівниці про все написав, а вас я прошу простежити, щоб моя воля була виконана. Я не хочу, щоб мене поховали на Рів’єрі серед всяких відставних полковників та французьких буржуа.

— Звичайно, Елліоте, я уволю вашу волю, але мені здається, що ці розмови можна відкласти ще на багато літ.

— Знаєте, я все-таки старію, та й, сказати правду, вже нажився на білому світі. Як там у Ландора… «Я руки зігрівав…» Пам’ять на поезію в мене поганенька, проте цей невеликий віршик я пам’ятав:

— Саме так, — підтвердив Елліот.

Я мимоволі подумав, що ці рядки Елліот міг прикласти до себе, лише давши волю буйній фантазії. Одначе він зараз же сказав:

— Цей вірш точно віддає мої почуття. Я міг би тільки додати, що завжди обертався в найкращому європейському товаристві.

— Це було б нелегко втиснути в чотиривірш.

— Вищий світ вимер. Якийсь час я сподівався, що Америка посяде місце Європи і витворить свою аристократію, до якої простолюд ставитиметься з належною повагою, але депресія зруйнувала всякі надії. Моя бідна батьківщина стає безнадійно плебейською країною. Чи повірите, любий друже, коли я останнього разу був в Америці, один шофер таксі сказав мені «братику».