Але хоча Рів’єра, досі не отямившись після катастрофи двадцять дев’ятого року, була не та, що колись, Елліот усе так само приймав гостей і ходив у гості. Раніше він не вчащав до євреїв, роблячи виняток тільки для родини Ротшильдів, але тепер найпишніші учти влаштовували саме представники обраного племені, й коли його хоч кудись запрошували, Елліотові несила була відмовитись. Він блукав серед юрмищ гостей, ласкаво тиснучи руки чи цілуючи ручки, але з виглядом розгубленої відстороненості, мов монарх у вигнанні, трохи збентежений тим, що опинився серед такого товариства. А втім, вигнані монархи брали від життя, що могли, і краєм їхніх шанолюбних дерзань було знайомство з якою-небудь кінозіркою. Цього сучасного ставлення до акторів як до людей, з якими стрічаєшся у вищому світі, Елліот теж не схвалював; але одна колишня акторка збудувала в нього під боком розкішну оселю і тримала відкритий дім. Під її дахом тижнями жили міністри, герцоги, титуловані дами. Елліот став у неї постійним гостем.

 — Звичайно, це дуже строкате суспільство, — говорив він. — Але можна спілкуватися і не з усіма, а на свій вибір. До того ж, вона моя співвітчизниця, і треба її виручати. Я не сумніваюся, що її постійним гостям приємно зустрічатися з людиною, з якою можна говорити однією мовою.

Часом йому так явно нездужалося, що одного разу я висловив сумнів, чи корисно йому так перевтомлюватись.

— Дорогий мій, — заперечив він, — у моєму віці я не можу відпочивати. Я не дарма п’ятдесят років обертався у найвищих колах і давно переконався, що людину, яка не з’являється всюди, дуже скоро забувають.

Чи розумів він, яке трагічне визнання полягає в цих словах? У мене вже не вистачало духу сміятися з Елліота; тепер він викликав у мене не сміх, а жалість. Він жив виключно заради суспільства, звані вечори були його стихією, не отримати запрошення було смертельною образою, побути одному було приниженням, і він, тепер уже старий, був у постійному страху.

Так минуло літо. Елліот тільки й робив, що снував туди-сюди по Рів’єрі: снідав у Каннах, обідав у Монте-Карло, у проміжках примудрявся встигати на званий чай чи вечірку з коктейлями і, незважаючи на втому, намагався бути незмінно люб’язним, балакучим, приємним. Він був у курсі всіх пліток, черговий скандал ставав відомий йому у всіх подробицях першому, якщо не рахувати осіб, безпосередньо в ньому замішаних. На людину, яка б сказала йому, що його існування безглузде і порожнє, він би подивився з найщирішим подивом. Він був би не на жарт засмучений таким проявом плебейства.