— Ах, ви маєте на увазі вашу чикагську приятельку? — сказав я, пустивши повз вуха її незаслужений докір. — Звідки ви це знаєте?

— А звідки ж я могла про це дізнатись? Сам прийшов сюди вчора й сказав. Від тієї хвилини я сама не своя.

— Може, ви сядете, наллєте мені чаю та й розкажете все як годиться?

— Прошу, призволяйтеся.

Вона сіла за столик і роздратовано дивилась, як я наливаю собі чаю. Я зручно вмостився на диванчику біля каміна.

— Останнім часом ми рідко його бачили, тобто після того, як повернулися з Дінара; він приїжджав туди на кілька днів, але зупинитись у нас не захотів, жив у готелі. Приходив до нас на пляж, бавився з дітьми. Вони його страх як полюбили. Ми грали в гольф у Сен-Бріаку. Якось Грей спитав його, чи бачив він ще Софі. Він сказав: так, бачив її кілька разів. Я спитала, навіщо. А він: «Бо ми з нею давні друзі». Тоді я сказала: «Я б на твоєму місці не марнувала часу на неї».

А він усміхнувся, ви знаєте, як він усміхається, от ніби йому здається, що ви сказали щось смішне, хоч насправді нічого смішного немає, та й каже: «Але ж ти — це не я».

Я тільки знизала плечима й заговорила про щось інше. Більше й не думала про це. Тож уявіть собі, який жах узяв мене, коли він прийшов і заявив, що вони незабаром поберуться.

«Ні, Ларрі, — сказала я. — Ти цього не зробиш».

«Зроблю, — сказав він, і так спокійно, ніби повідомив, що ще покладе собі картоплі на тарілку. — І прошу тебе, Ізабелло, будь до неї ласкава».

«Ну, це вже занадто, — сказала я. — Ти збожеволів. Вона погана, погана, погана!»

— А чому ви так думаєте? — урвав її я.

— Вона ж п’є; з раннього ранку до пізньої ночі, тягається з кожним покидьком, хто тільки моргне їй.

— Це ще не означає, що вона погана. Скільки вельми? шановних громадян п’є-гуляє і непринадним ремеслом не гребує. То погані звички, от як є погана звичка гризти нігті, але ж не гірші. Про мене, погана та людина, що бреше, шахрує і зичить ближньому зла.

— Якщо ви станете на її сторону, я вас уб’ю.

— Як Ларрі знову здибав її?

— Він знайшов її адресу в телефонному довіднику. Зайшов до неї. Вона була хвора — не дивно, при такому житті. Він привів до неї лікаря, знайшов когось доглядати її. З цього й почалося. Він каже, що вона кинула пити. Дурень заплішений, думає, що вона вилікувалась.

— А ви забули, як Ларрі допоміг Греєві? Його ж він вилікував, чи не так?

— То зовсім інше. Грей сам хотів вилікуватись. А вона не хоче.

— Хто вам сказав?