— Чого-чого, а цього не було. Зроду так себе не називав.

— Забирайтеся звідси під три чорти. Очі б мої вас не бачили. Навіть обличчя ваше мені осоружне.

— Дуже шкодую. А мені дивитися на ваше обличчя — завжди насолода. Вам коли-небудь говорили, що ніс у вас — точнісінько як у Психеї з музею в Неаполі? Адже то одне з найгарніших втілень непорочної дівочої вроди. У вас прекрасні ноги, такі довгі й стрункі, я ними ніяк не надивуюся, бо вони були опецькуваті й недоладні за вашого дівування. Навіть не уявляю, як ви цього досягли.

— Залізна воля і милість божа, — буркнула вона сердито.

— Але, звісно, найчарівніше у вас — це руки. Вони такі тонкі й довершені.

— А мені здавалося, ви вважаєте їх завеликими.

— Ні, вони саме по вас, по вашому зросту й статурі. Мене завжди вражало, як зграбно ви користуєтеся ними. Не знаю, вроджене це чи набуте, але кожен ваш жест сповнений красою. Часом ваші руки нагадують квіти, часом — птахів у польоті. Вони промовляють більше, ніж будь-які ваші слова. Вони — мов руки з портретів Ель Греко. Сказати правду, коли я дивлюся на них, я ладен повірити в малоймовірну Елліотову історію про те, що серед ваших предків був іспанський гранд.

Вона підвела на мене сердитий погляд.

— А це що за новини? Вперше чую.

Я розповів їй про графа Лаурія та фрейліну королеви Марії, від чиїх нащадків по жіночій лінії Елліот виводить тепер свій рід. Поки я говорив, Ізабелла самовдоволено споглядала свої довгі пальці й фарбовані нігті.

— Всі від когось та пішли, — мовила вона. Потім, тихенько засміявшись, глянула на мене лукаво, але вже без будь-якої злості й додала: — Мерзенний ви тип.

От як легко переконати жінку — треба тільки говорити їй правду.

— Бувають хвилини, коли ви мені зовсім не осоружні, — сказала Ізабелла.

Вона пересіла до мене на диван, просунула руку під мій лікоть і потяглася поцілувати мене в щоку. Я відхилився.

— Не хочу, щоб мені бруднили обличчя помадою, — сказав я. — Якщо вам охота поцілувати мене, то цілуйте в губи — на те ж вони й призначені милостивим провидінням.

Ізабелла засміялась, повернула мою голову до себе й припечатала до моїх губів тонкий шар помади. Відчуття було з найприємніших.

— А тепер ви, може, поясните мені, чого вам від мене треба.

— Поради.

— Пораду я вам дам із превеликою охотою, хоч і певен, що ви її не послухаєтесь. Єдине, що ви можете зробити, — це змиритися з неминучим.

Знову спалахнувши, вона висмикнула руку з-під мого ліктя, відскочила від мене й плюхнулася в крісло з другого боку від каміна.