Подумки підраховую.

— Якщо Долорес народилась у 1948 році, то вона не така вже й стара. Може, і досі жива.

— Ще б пак! — Софія штовхає мені через стіл маленький квадратний папірець. На ньому написане ім’я «Долорес Джин Кемпбел» і десятизначний номер телефону. — Це код міста Акрон, штат Огайо. Вона живе в будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку».

— Ви з нею розмовляли?

— Щоб позбавити тебе ейфорії від набирання цього номеру? Нізащо, Меллорі. Але мені дуже цікаво, хто відповість на дзвінок. Я б хотіла почути, про що ти дізнаєшся.

— Дякую. Це неймовірно.

З будинку долинає звук розбитого скла в супроводі гучного реготу. Софія кидає погляд на сина.

— Схоже, твій батько знову розповідає брудні анекдоти. Піду-но я туди, поки він мене не зганьбив. — Вона підводиться. — Але скажіть мені ще раз, чому ви цим так цікавитесь?

— Меллорі знайшла в котеджі кілька малюнків, — каже Адріан, — захованих під підлогою. Ми ж уже про це говорили.

Софія сміється:

— Mijo[30], з тебе був нікудишній брехун у чотири роки, а нині й поготів. Сьогодні вранці ти сказав, що Меллорі знайшла малюнки в шафі.

— Під підлогою шафи, — наполягає Адріан.

Софія кидає на мене красномовний погляд, мовляв: Ти віриш цьому хлопцю?

— Друзі, якщо не хочете мені сказати, то й нехай. Але моя порада вам обом: будьте обережні. Якщо почнете встромляти носи в сімейні таємниці, то хтось їх може відкусити.

@@@

Мені кортить негайно зателефонувати Долорес, але вже пізно, майже десята година вечора, і Адріан запевняє, що вранці розмова вийде кращою.

— Вона, мабуть, уже спить.

Я розумію, що він має рацію, просто мені не терпиться. Я мушу знати інформацію, і якомога швидше. Розповідаю йому про останню суперечку з Максвеллами.

— Я показала їм малюнки Ані. Пояснила, як ті продовжують з’являтися в моєму котеджі. Але вони мені не вірять, Адріане. Тобто, звичайно ж: вони мені не вірять! Це схоже на маячню. Я розумію, що це схоже на маячню. Керолайн повернула все так, що, мабуть, це я сама й малюю ці картинки — типу, я вигадала всю цю історію, щоб привернути до себе увагу.

— Ми доведемо, що ти кажеш правду, — каже Адріан. — Але спочатку маємо сходити в будинок і взяти трохи чуррос[31].

— Навіщо?

— Бо вони такі фантастичні, що змусять тебе забути про всі проблеми. Повір мені.

Ми повертаємось у будинок і бачимо, що вечірка набирає обертів. Стереосистема виконує хіти «Top 40», усі перемістились у вітальню, а Ігнасіо, здається, ще більше achispado, ніж раніше. Він танцює пасодобль — танець, який, за його словами, досконально освоїв у юності, а Софія, його дивовижна партнерка, трясе спідницями і вторує йому. Гості плескають у долоні й підтримують їх схвальними вигуками, а Адріан лише хитає головою, збентежений і роздратований.

— Отаке відбувається щоразу, коли приходять гості, — каже він. — Мій тато ще той артист.

Ми беремо з холодильника дві банки зельтерської. Потім Адріан накладає повну тарілку чуррос, поливає їх шоколадним соусом і веде мене надвір показати сад. Він розповідає, що батько тридцять років вирощував цей сад, це — його особистий Версаль.

— Що таке Версаль?

— Типу палац. У Франції.

Схоже, його дивує, що я про це ніколи не чула, але що я можу сказати? Люди в Південній Філадельфії мало цікавляться французькою королівською сім’єю. Але й ідіоткою я не хочу здатися, тож підсипаю ще брехні:

— А-а, Версаль, — кажу сміючись. — Я тебе недочула.

Ми блукаємо стежками, й Адріан розкриває мені всі таємниці саду: сімейку кардиналів, що звила гніздечко на вишні. Маленький альков для приватної молитви з вівтарем Діви Марії. І дерев’яну лавку на березі ставка із золотими рибками, біля водоспаду. Ми зупиняємось і кришимо рибкам чуррос. Мабуть, рибок сім-вісім гойдаються на водяній гладіні, розтуливши роти.

— Це справді особливе місце.

Адріан знизує плечима.

— Як на мене, хай би тут був плавальний басейн. Такий, як у Максвеллів.

— Ні, так краще. Ти щасливчик.

Я відчуваю, як його рука лягає мені на талію, і, коли повертаюсь до нього, він мене цілує.

Його вуста солодкі, як кориця з шоколадом, і мені кортить ближче пригорнути його до себе, знову поцілувати.

Але спершу я мушу сказати правду.

Я кладу руку йому на груди.

— Зачекай.

Він зупиняється.

Дивиться мені в очі, чекає.

І мені так шкода, але я не уявляю, як йому сказати. Уся ця сцена надто ідеальна: і маленькі мерехтливі вогники, і мелодійне хлюпотіння водоспаду, і п’янкі пахощі квітів — і це ще один чудовий момент, зруйнувати який мені не стає сил.

Адже ясно, що точка неповернення вже далеко позаду. Мало того, що я брехала Адріанові. Я ще й набрехала його батькам і навіть друзям його батьків. Коли ці люди дізнаються правду, вони нізащо мене не приймуть. Мої стосунки з Адріаном не мають жодних шансів. Ми як одна з тих мильних бульбашок Тедді — чарівна, весела, невагома, але приречена луснути.

Він розуміє, що щось не так, і відсторонюється.

— Вибач мені. Здається, я неправильно оцінив момент. Але якщо я досить довго й швидко базікатиму, то ми зможемо вдати, що нічого й не було, гаразд?

Він підводиться ніяковіючи.

— У нас у гаражі є пінг-понг. Хочеш пограти?

Я беру його за руку й тягну назад на лавку. Цього разу сама цілую його. Кладу долоню йому на серце й міцно пригортаюсь — так, щоб не було жодних сумнівів щодо моїх почуттів.

— Ні, — кажу йому. — Я не хочу звідси йти.

@@@

Але зрештою таки йду.

Вечірка закінчується десь о десятій тридцять. З нашої лавки в затінку дерев чутно, як хряпають дверцята автомобілів, запускаються двигуни, і гості від’їжджають парадною кільцевою під’їзною доріжкою.

Ми з Адріаном засиджуємося в саду далеко за північ. Урешті все світло в будинку гасне — схоже, його батьки вже полягали спати, і я вирішую, що мені, мабуть, час іти.

Адріан пропонує провести мене додому. Я кажу йому, що це не обов’язково, що це лише кілька кварталів, але він наполягає.

— Це не Південна Філадельфія, Меллорі. Після настання темряви вулиці Спрінґ-Брука стають досить непривітними.

— У мене електрошокер на зв’язці ключів.

— Він не захистить тебе від якоїсь п’яної матері за кермом мінівена. Мені буде набагато спокійніше, якщо проведу тебе додому.

Скрізь панує тиша. Вулиці порожні, будинки темні. Щойно ми виходимо із саду, усі чари розвіюються. А коли попереду бовваніє будинок Максвеллів, то я й зовсім згадую всі свої старі проблеми, а ще згадую, ким є насправді. І вкотре відчуваю, що маю бути чесною. Може, я й не можу набратися сміливості, щоб усе йому розповісти — не сьогодні, не зараз. Але хочу сказати йому бодай щось правдиве:

— У мене давно не було хлопця.

Він знизує плечима.

— У мене ніколи не було хлопця. Я просто хочу сказати, що нам не треба ні з чим поспішати. Поки ми не познайомимося краще. Не будемо квапити події.

— Що ти робиш завтра ввечері?

— Я серйозно, Адріане. Ти можеш дізнатися про мене дещо, що тобі не сподобається.

Він бере мою руку й стискає її.

— Я хочу дізнатися про тебе все. Я хочу змінити свою спеціальність на Меллорі Квінн і навчитися всього, чого тільки можна.

О, ти не уявляєш — думаю я собі. Тобі це навіть на думку не спаде.

Він цікавиться, чи бувала я в «Бріджет Фойз» — його найулюбленішому ресторані у Філадельфії. Я кажу, що не була у Філлі шість тижнів і зовсім не поспішаю туди повертатись.

— А як щодо Прінстона? Я про місто — не про університет. Там є одна місцина з пречудовими тапас[32]. Ти любиш тапас? Замовити столик?

На цей момент ми перетинаємо двір Максвеллів, зупиняємось перед моїм котеджем, і, звісно ж, я кажу «так» і обіцяю, що буду готова на п’яту тридцять.

А потім ми знову цілуємось, і якщо заплющити очі, то можна легко уявити, що ми опинились у садах палацу, і що я — Меллорі Квінн Суперзірка з бігу на довгі дистанції з перспективним майбутнім і безхмарним щасливим життям. Притуляюся до стіни котеджу. Одна Адріанова рука — у моєму волоссі, а друга гладить мою ногу, ковзаючи під сукню, і я не уявляю, як збираюсь сказати йому правду, просто не уявляю.

— Це не називається «не квапити події», — нагадую я. — Тобі вже треба йти додому.

Він забирає руки від мого тіла, відступає і глибоко вдихає.

— Я прийду завтра.

— О п’ятій тридцять.

— До зустрічі. На добраніч, Меллорі.

Я стою на ґанку й дивлюсь, як він іде через двір, розчиняючись у темряві ночі, і розумію, що неодмінно маю сказати йому правду. Вирішую, що розповім йому все завтра за вечерею в Прінстоні. Тож якщо він навіть засмутиться, то не зможе мене там покинути і змушений буде підвезти додому. А мені за цей час, можливо, вдасться переконати його, щоб дав мені другий шанс.

Потім я відчиняю двері до котеджу, вмикаю світло й бачу Теда Максвелла, який лежить у моєму ліжку.

18

18

Він сідає, затуляє очі від світла.

— Господи, Керолайн, ти можеш його вимкнути?

Його голос на октаву нижчий, ніж зазвичай, хрипкий від сну.

Я не відходжу від дверей.

— Це Меллорі.

Він придивляється крізь пальці і, схоже, дуже дивується, виявивши себе в моєму котеджі, у моєму ліжку, під моїми ковдрами.

— О Боже. О чорт. Вибач.

Він ривком скидає ноги з ліжка, схоплюється і відразу втрачає рівновагу. Хапається за стіну й чекає, поки кімната перестане крутитися. Тед настільки п’яний, що навіть не помічає, що на ньому немає штанів, що він підпирає стіну в сорочці поло й чорних трусах-боксерах. У ногах ліжка валяються брюки чинос — видно, він стяг їх із себе, перш ніж залізти під ковдру.