Чоловік каже:

— Це не те, чим може здатися.

Здається, наче Теда обшукує поліція. Його ноги широко розставлені, а обидві руки притиснуті до стіни.

— Може, мені покликати Керолайн?

— Ні! Боже, ні. — Він повертається, щоб глянути на мене. — Просто мені треба, щоб ти… о Господи, о, ні. — Знову повертається до стіни й відновлює рівновагу. — Можеш принести мені води?

Я заходжу в котедж і зачиняю двері. Іду до раковини й наповнюю один із маленьких пластикових стаканчиків, які тримаю спеціально для Тедді. Він розмальований полярними ведмедями й пінгвінами. Приношу його Теду й відчуваю запах спиртного; від нього тхне скотчем, чується кислий запах поту. Він п’є зі стаканчика, виплескуючи половину собі на шию і груди. Тому я знову його наповнюю, і цього разу йому вдається вилити в рот більшу частину води. Але його тіло й досі прикуте до стіни, наче він ще не зовсім готовий поладнати з гравітацією.

— Теде, чому б вам не залишитися тут? Я піду у великий будинок. Можу поспати на дивані.

— Ні, ні, ні, мені треба повернутись.

— Я справді думаю, що варто покликати Керолайн.

— Мені вже краще. Вода допомагає. Дивись.

Він підводиться на повний зріст і робить хиткий крок до мене. Потім витягає руки й безпорадно розмахує ними, явно потребуючи допомоги. Я беру його за руку й веду до підніжжя ліжка. Він валиться на матрац, не відпускаючи моєї руки, аж поки я не сідаю поруч.

— П’ять хвилин, — обіцяє він. — Уже кращає.

— Хочете ще води?

— Ні, не хочу, щоб мене знудило.

— А як стосовно «Тайленолу»?

Мені потрібен привід, щоб устати й відійти від нього, тож рушаю до ванної і повертаюсь із трьома пігулками дитячого жувального аспірину. Кладу їх у спітнілу долоню Теда, і той слухняно їх пережовує.

— Ми з Керолайн посварились. Мені просто потрібне було якесь місце, маленька кімнатка, щоб провітрити голову. Я побачив, що тут не світиться, і здогадався, що ти пішла десь погуляти ввечері. Я не збирався спати.

— Розумію, — кажу йому, хоча насправді не розумію, не уявляю, чому він заліз у моє ліжко.

— Звичайно, ти розумієш. Ти дуже чуйна людина. Саме тому ти така чудова мати.

— Я ще не мати.

— Ти могла б стати чудовою матір’ю. Ти добра, турботлива, ти ставиш дитину на перше місце. Це ж не вища математика. Ти що, носиш сукню Керолайн?

Його очі блукають по моєму тілу, і я заходжу за кухонний стіл, радіючи тому, що між нами є хоч якийсь бар’єр.

— Минулого місяця вона дала мені трохи свого одягу.

— Дешевня. Барахло. Ти заслуговуєш на краще, Меллорі. — Він бурмоче щось нерозбірливе, я вловлюю лише останню фразу: — Ти застрягла в цьому задуп’ї, а там цілий великий світ.

— Мені тут подобається. Подобається Спрінґ-Брук.

— Бо ти більше ніде не була. Якби ти подорожувала, якби побувала на Відбі-Айленді ти б зрозуміла.

— Де це?

Він пояснює, що це частина ланцюга островів на північному заході Тихого океану.

— Якось, навчаючись у коледжі, я провів там літо. Найкраще літо в моєму житті. Я працював на ранчо, весь день проводив на сонці, а ввечері ми сиділи на березі й пили вино. Ані телевізорів, ані екранів. Просто хороші люді, природа й найкращі у світі краєвиди.

Потім він помічає на покривалі чинос. І, схоже, розуміє, що вони належать йому й мають бути на його ногах. Він струшує брюки й тягне їх до ступнів, але одразу впускає на підлогу. Я розумію, що доведеться допомогти. Стаю перед ним на коліна, тримаючи розстебнуті брюки, щоб він міг їх натягти — спочатку на одну ногу, потім на другу. Він натягає їх вище стегон, потім дивиться мені в очі.

— Присягаюсь тобі, Меллорі, якби ти побачила затоку П’юджет-Саунд, то за п’ять хвилин забула б Спрінґ-­Брук. Ти б зрозуміла, що Спрінґ-Брук — це задуп’я і пастка.

Я не дуже дослухаюсь до його балаканини. Коли ти зростаєш у Південній Філадельфії, то часто стикаєшся з купою п’яниць і знаєш, що їхнє варнякання — це абсолютна і беззмістовна маячня.

— Спрінґ-Брук чудовий. І у вас тут прекрасне життя. Чудова сім’я, чудова дружина.

— Вона спить у кімнаті для гостей. Вона до мене не торкається, — бурчить Тед, дивлячись на свої штани, тож мені легко вдати, що я цього не почула.

— У вас чудовий будинок, — правлю я своєї.

— Це вона купила. Не я. Це останнє місце на Землі, де б я хотів жити.

— Що ви маєте на увазі?

— Батько Керолайн був дуже багатий. Ми могли дозволити собі жити де завгодно. Мангеттен, Сан-Франциско — та хоч де. Але вона захотіла Спрінґ-Брук — і ось ми в Спрінґ-Бруці. — Він говорить так, наче події вийшли з-під його контролю. — Не зрозумій мене неправильно, Меллорі. Вона хороша людина. У неї велике серце. І вона зробить усе для благополуччя Тедді. Але це не те життя, якого я хотів. Ні на що з цього я ніколи не підписувався.

— Може, дати вам ще води?

Він хитає головою так, ніби я не можу збагнути чогось найголовнішого.

— Я не прошу тебе піклуватися про мене. Я кажу, що це я потурбуюсь про тебе.

— Розумію. І подумаю про це. Але зараз треба доправити вас додому. Керолайн, мабуть, хвилюється.

Тед уже зовсім язиком не володає — щось плете про озеро Сенека, про край виноробства й утечу від усього. Він спромагається стояти без моєї допомоги, потім підтягає брюки-чинос і застібає їх на ґудзики.

— Треба їх спалити.

— Завтра, — кажу йому. — Спалимо їх завтра.

— Але не в котеджі. — Він вказує на датчик диму на стіні. — У тебе тут дуже стара електропроводка — на роликах і в трубках, — тож вона не така вже й міцна. Дуже крихка. Сама нічого там не крути. Клич мене на допомогу.

Я відчиняю двері котеджу, і Тед дибуляє на ґанок. Якимось чином йому вдається зійти трьома сходинками на галявину й не перечепитися, а потім він ступає в темряву й рушає до великого будинку.

— На добраніч, — гукаю йому вслід.

— Побачимо, — озивається він.

Я зачиняю двері котеджу й замикаю їх. Знаходжу зіжмакані серветки Kleenex на столику біля ліжка. Беру їх паперовим рушником і затовкую на дно кошика для сміття. Потім стягую з ліжка ковдри, знімаю простирадла й виявляю в цій мішанині три свої ліфчики. Я не знаю, як вони опинились у моєму ліжку — і не хочу знати. Завтра я все виперу й спробую забути, що це взагалі сталося.

Оскільки інших простирадл у мене немає, доводиться стелити на матрац банні рушники й лягати на них. Це не настільки жахливо, як здається. Усе, що треба зробити, — це заплющити очі — і я знову переношусь у прекрасний палацовий сад із його ніжними водоспадами й духмяними квітковими арками. Нічого не зіпсує мені цієї ночі — ані суперечка з Керолайн через спіритичний сеанс, і вже ж не виявлення Теда в моєму котеджі. І, перш ніж заснути, я прошу в Бога пробачення за те, що набрехала Адріанові. Прошу, щоб Він допоміг мені знайти правильні слова, щоб розповісти хлопцеві правду. Молюсь, щоб Адріан дивився крізь усі ті жахливі речі, які я вчинила, і бачив мене такою людиною, якою стала зараз, а не тим убоїщем, яким була раніше.

19

19

Наступного ранку я приходжу у великий будинок і бачу Керолайн і Теда, які сидять у сніданковому куточку, вбрані на роботу.

Керолайн п’є чай, а Тед сьорбає чорну каву, і вони дивляться одне на одного в мертвій тиші. Здогадуюсь, що вони чекають на мене.

— Ти можеш до нас приєднатися? — питає Керолайн. — Тед хоче тобі щось сказати.

У Теда жахливий вигляд. Він явно з похмілля. Краще б йому зараз лежати нагорі в ліжку або стояти на колінах у ванній в обнімку з унітазом.

— Я хочу попросити вибачення за свою поведінку минулої ночі. Це було абсолютно неприйнятно і…

— Теде, все гаразд, я вже забула про це.

Керолайн хитає головою.

— Ні, Меллорі, ми не збираємось удавати, що нічого не було. Маємо повністю визнати все, що сталося минулої ночі.

Тед киває і слухняно продовжує, ніби декламує якусь завчену публічну заяву:

— Мої дії були безцеремонними й образливими. Мені соромно за свою поведінку, і я намагаюсь зрозуміти, що спонукало мене зловжити своєю перевагою.

— Вибачення прийняті, — запевняю їх. — Вам не треба більше нічого казати. Мені було б краще, якби ми просто продовжили, гаразд?

Тед дивиться на Керолайн, і вона знизує плечима. Чудово, достатньо.

— Дякую за розуміння, Меллорі. Обіцяю, що такого більше не повториться.

Він підводиться, бере свій портфель і непевною ходою крокує до фоє. За мить я чую, як грюкають вхідні двері, а потім по під’їзній доріжці рушає його авто.

— Він боїться, що ти подаси на нас у суд, — пояснює Керолайн. — Ти можеш розповісти мені, що сталося? Своїми словами?

— Керолайн, запевняю вас, нічого не сталось. Минулого вечора я ходила додому до Адріана. Його батьки влаштували вечірку. Повернулась додому після півночі, а в моєму котеджі — Тед. Він був п’яний. Сказав, що ви посварились і йому потрібне було якесь спокійне місце, щоб охолонути.

— Я думала, що він унизу. Спить на дивані.

— Як тільки я прийшла додому, він вибачився й пішов. Оце й усе.

— Він розповідав тобі про нашу сварку?

— Ні, він просто сказав, що ви — хороша людина. З добрим серцем. Він сказав, що ви зробите все для своєї сім’ї.

— І?

— І це все. Його важко було зрозуміти. Він говорив про якийсь острів, де провів літо, коли вчився в коледжі.

— «Працював на сонці і спав під зорями», — каже Керолайн, і я здогадуюсь, що вона пародіює свого чоловіка, м’яко насміхаючись із нього. — Коли він напивається, то розповідає про Відбі-Айленд.