— Я не заперечувала. Дала йому води й трохи дитячого аспірину, а потім відчинила двері — і він пішов. Кінець історії.

Вона вдивляється в моє обличчя, немов шукає доказів.

— Мені незручно ставити тобі наступне запитання, але, оскільки ти — моя наймана робітниця, думаю, що мушу це зробити. Він до тебе чіплявся?

— Ні, зовсім ні.

Тобто, можливо, я могла б згадати, що він зняв штани, копирсався в шухляді з моєю білизною і казна-що робив у моєму ліжку перед тим, як я прийшла. Але який у тому був би сенс? У бідолашної Керолайн і так уже вигляд досить жалюгідний, та й Тед попросив вибачення. Не бачу сенсу все це розбурхувати. І точно не збираюся звільнятися через те, що сталося.

— Керолайн, присягаюсь, він і пальцем мене не торкнувся. І близько цього не було.

Вона глибоко зітхає.

— Цього літа Тедові виповнилось п’ятдесят три. Упевнена, що ти чула про кризу середнього віку в чоловіків. Вони починають піддавати сумніву всі свої рішення. А на додачу до всього його бізнес ледь животіє. Це б’є по його его. Цієї осені він сподівався найняти кількох нових людей, але це, виявляється, досить проблематично.

— Наскільки велика компанія?

Вона кидає на мене дивний погляд.

— Він хотів би, щоб у штаті було сорок людей, але на сьогоднішній день там усього лише Тед. Це фірма, яка складається з однієї людини.

Усього лише Тед? А мені здавалося, що він працює у великому хмарочосі Центр-Сіті, повному секретарш, крутих комп’ютерів і величезних скляних вікон із видом на площу Ріттенхаус.

— Він казав, що працює з Cracker Barrel. І з Yankee Candle. Великими компаніями.

— Він проводив із ними зустрічі, — пояснює Керолайн. — Тед ходить по різних компаніях і пропонує запускати й супроводжувати їхні сайти, консультувати їхню діяльність у сфері електронної торгівлі. Але важко зацікавити таких великих клієнтів, якщо ти працюєш сам-один.

— Він згадував співробітників. Хлопців з іменами Майк та Ед. Казав, що вони разом обідають.

— Авжеж, вони всі працюють в одному коворкінг-­центрі WeWork. В одному з тих офісів, де люди орендують столи на місяць. Бо Тедові треба мати електронну адресу в місті. Чимала частина його бізнесу полягає в тому, щоб справляти хороше враження. Здаватися важливішим, ніж ти є насправді. Це літо видалося дуже напруженим, і, схоже, минулої ночі ти бачила перші тріщини на фасаді.

У неї зривається голос, і я розумію, що жінка хвилюється не тільки за Теда, а й за їхній шлюб, за всю сім’ю. І я справді не уявляю, що їй сказати. Відчуваю полегшення, коли чую кроки Тедді, який спускається сходами. Керолайн сідає прямо й витирає очі серветкою.

Хлопчик заходить на кухню, тримаючи в руках айпад. Він водить пальцями по поверхні екрана, і той реагує гучними какофонічними вибухами.

— Привіт, Ведмежатку! Що це в тебе?

Він не відриває погляду від екрана.

— Мені дала його мама вчора ввечері. Раніше він був татів, а тепер — мій.

Малий бере пластиковий стаканчик і набирає воду з крана. Без жодних пояснень несе айпад і стаканчик у барліг.

— Тедді відпочиває від малювання, — пояснює Керолайн. — Через усю цю веремію ми вирішили, що йому не завадять якісь нові інтереси. А в App Store купа освітніх ресурсів. Математичні ігри, фонетичне читання, навіть іноземні мови. — Вона йде через кухню й відчиняє шафку над холодильником, куди Тедді не зможе дістати. — Я зібрала всі його олівці й фломастери і склала ось сюди. Тедді страшенно захопився айпадом, тож, думаю, він цього й не помітив.

Я знаю, що перше правило догляду за дітьми — ніколи не критикувати матір, але не можу позбавитись од відчуття, що це помилка. Тедді отримував справжнє задоволення від малювання, і, на мою думку, неправильно позбавляти його цього привілею. Гірше того: розумію, що це відбувається через мене, бо я не можу перестати торочити про Енні Барретт.

Керолайн помічає моє розчарування.

— Це експеримент. Усього на кілька днів. Можливо, це допоможе нам розібратися в тому, що коїться.

Вона зачиняє дверцята шафки, ніби демонструючи цим, що проблема вирішена.

— А тепер розкажи мені про цю вечірку в будинку Адріана. Ти добре провела час?

— Дуже добре. — І я точно рада змінити тему, бо думаю про наше вечірнє побачення, відколи встала з ліжка. — Ми зустрічаємось сьогодні ввечері. Він хоче поїхати в Прінстон. У якийсь тапас-ресторан.

— О-о-о, ті місця такі романтичні.

— Він заїде по мене о п’ятій тридцять.

— Тоді я постараюсь повернутись додому раніше. Щоб у тебе було більше часу підготуватися. — Потім вона дивиться на годинник. — Чорт, мені треба бігти. Я така рада за тебе, Меллорі! Тобі буде так весело сьогодні ввечері!

@@@

Коли Керолайн іде, я знаходжу Тедді — він сидить у барлозі, зачарований грою Angry Birds. Малий пальцем розтягає гумку і стріляє з гігантської рогатки; він запускає різнокольорових пташок у низку дерев’яних і сталевих споруд, зайнятих свинями. І з кожною новою атакою зривається какофонія вереску, вибухів, ударів, сирен і цуг-флейт. Я сідаю навпроти Тедді й плескаю в долоні.

— То що ми робимо сьогодні вранці? Невеличка прогулянка в Зачарованому лісі? А що скажеш про Кулінарний поєдинок?

Він знизує плечима, люто нашкварюючи пальцями по екрану.

— Мені однаково.

Одна з пташок не потрапляє в ціль, і Тедді нахмурюється, розчарований результатом. Він нахиляється дуже близько до екрана, ніби хоче вскочити в нього.

— Ну ж бо, Тедді. Відклади гру.

— Я ще не закінчив.

— Мама каже, що це для тихої години. Вона не хоче, щоб ти грався цим весь ранок.

Він відвертається від мене, затуляючи планшет своїм тілом.

— Іще один рівень.

— І який завдовжки цей рівень?

Виявляється, ще один рівень триває добрих пів години. Закінчивши, Тедді благає мене зарядити айпад, щоб йому вистачило батарейок на потім.

Ми проводимо ранок, гуляючи в Зачарованому лісі. Я намагаюсь придумати нову історію про пригоди принца Тедді й принцеси Меллорі, але хлопчика цікавить винятково стратегія гри Angry Birds. Жовтими пташками краще атакувати дерев’яні споруди. Чорні пташки можуть руйнувати бетонні стіни. Білі пташки набирають швидкість, скинувши свої яєчні бомби. Насправді це зовсім не розмова; він просто перелічує якісь факти й дані, ніби намагається впорядкувати правила в голові.

Я помічаю срібний полиск серед листя на землі й стаю навколішки, щоб роздивитись, що то. А це — нижня половина стріли; верхня частина з оперенням відсутня, залишився тільки алюмінієвий стержень і пірамідоподібний наконечник.

— Це — чарівна ракета, — кажу до Тедді. — Такою зброєю вбивають гоблінів.

— Круто, — говорить Тедді. — А ще, зелений птах — це птах-бумеранг. Коли він атакує, то завдає подвійної шкоди. Тому я зіграю ним першим.

Я пропоную піти до Гігантської бобової стеблини й поповнити цією стрілою наш арсенал зброї. Тедді погоджується, але при цьому не виявляє особливого ентузіазму. Схоже, він просто відбуває час, з нетерпінням чекаючи, коли ранок закінчиться і ми підемо додому.

@@@

Обіцяю приготувати на обід усе, що Тедді забажає, але хлопчик каже, що йому байдуже, тож я просто готую йому сир на грилі. Поки малий наминає бутерброд, я нагадую, щоб він не користувався айпадом на тихій годині. Раджу йому весело провести час, граючись леґо, або конструктором «Колоди Лінкольна», чи іграшковими свійськими тваринами. А він дивиться на мене так, наче я хочу його надурити, ніби намагаюсь обманом позбавити того привілею, який він заслужив по праву.

— Дякую, але в мене є своя гра, — каже Тедді.

Він несе планшет у спальню, а я за кілька хвилин підіймаюся сходами на другий поверх і притуляю вухо до дверей його спальні. Ані шепотіння, ані розмов із кимось невидимим. Лише сміх Тедді вряди-годи й звуки пострілів із рогатки, пташиний вереск і гуркіт зруйнованих споруд. Він аж не тямиться від радості, але щось у цьому його щасті мене засмучує. Таке враження, ніби минулої ночі хтось клацнув вимикачем — і зникло щось чарівне.

Іду вниз, беру свій телефон і набираю номер будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку». Я кажу адміністратору, що хочу поговорити з однією мешканкою — Долорес Джин Кемпбел. Телефон дзвонить кілька разів, потім вмикається стандартне привітання голосової пошти.

— М-м, привіт, мене звуть Меллорі Квінн. Ми не знайомі, але я подумала, що, можливо, ви зможете мені допомогти.

Розумію, що навіть не уявляю, як викласти своє запитання, бо ж треба було потренуватися, перш ніж телефонувати, але вже пізно й треба просто йти напролом.

— Я хотіла запитати, чи не звали часом вашу матір Енні Барретт, із Спрінґ-Брука, Нью-Джерсі? Бо якщо це так, то я б дуже хотіла з вами поговорити. Чи не могли б ви мені передзвонити?

Залишаю свій номер і закінчую розмову, відчуваючи, що зайшла в глухий кут. Упевнена, що більше ніколи не почую про цю жінку.

Я мию посуд після обіду, а потім обходжу кухню з мильною губкою і протираю всі столи й полиці, намагаючись бути корисною. Відчуваю себе як ніколи вразливою на своєму робочому місці. Ніби в Керолайн щодня з’являється нова причина звільнити мене. Тож я займаюся справами, які не входять безпосередньо до моїх обов’язків: підмітаю і мию підлогу, протираю ізсередини мікрохвильовку. Відкриваю тостер і висипаю крихти з лотка. Лізу під раковину й наливаю рідке мило в дозатори, а потім стаю на стілець і витираю пилюку зі стельового вентилятора.