Уся ця дрібна рутинна робота мене трохи заспокоює, але я не впевнена, що Керолайн її помітить. Думаю, що мені потрібен якийсь масштабніший і честолюбніший проєкт, щось таке, чого вона не зможе не помітити. Я йду в барліг, лягаю на диван і подумки перебираю різноманітні варіанти, аж раптом мені спадає на думку пречудова ідея: ми підемо з Тедді в супермаркет, накупимо цілу гору їжі й приготуємо його батькам вечерю-сюрприз. Я розігрію всі страви в духовці, щоб їх можна було їсти, як тільки вони прийдуть додому. Навіть стіл накрию, щоб їм і пальцем не довелось ворухнути. Вони просто зайдуть у хату, посидять за смачною вечерею і будуть вдячні, що я — частина їхньої сім’ї.

Але перш ніж я спромагаюсь втілити цю ідею в життя, перш ніж підводжусь і складаю перелік того, що треба купити, я засинаю.

Не розумію, як це стається. Я не так уже й утомилась. Просто хотіла на хвильку заплющити очі. Але наступне, що я пам’ятаю, — це сон про місце з мого дитинства — малесенький сімейний парк розваг під назвою Storybook Land («Країна казок»). Його побудували в 1950-х на честь усіх класичних казок і дитячих віршиків Матінки Гуски. Діти могли там залізти на Гігантське бобове стебло, завітати до трьох поросят або помахати у вікно Старій жінці, яка жила в черевику — скрипучій аніматрон­ній ляльці з порожнім поглядом.

Уві сні я веду Тедді повз карусель, він аж не тямиться від захоплення і просить потримати всі його олівці й крейдочки, щоб він міг покататися на тій каруселі. Він висипає всю коробку мені в руки — більше, ніж я можу втримати, — і олівці розсипаються навколо моїх ніг. Я розтикую їх по кишенях, бо рук не вистачає. І коли нарешті все збираю, Тедді зникає. Я загубила його в натовпі. Мій сон перетворюється на нічне жахіття.

Я гасаю по парку, розштовхуючи інших батьків, вигукуючи ім’я Тедді й зазираючи в кожен куточок. У парку «Країна казок» повно п’ятирічних дітей, і зі спини вони всі схожі одне на одного, будь-хто з них може бути Тедді, я ніде не можу його знайти. Я хапаю батьків за поли, благаю їх допомогти мені — будь ласка, будь ласочка, допоможіть, — а вони жахаються. «Це ж твоя відповідальність, — кажуть мені. — Чому ми маємо допомагати?»

Хоч-не-хоч, я мушу телефонувати Максвеллам. Боюсь повідомляти їм, що сталося, але це надзвичайна ситуація. Дістаю телефон і набираю номер Керолайн, аж раптом я його бачу! Аж у кінці парку він сидить на сходах хатинки Червоної Шапочки. Я ліктями прокладаю собі шлях крізь тисняву людей, намагаючись рухатись якомога швидше. Та коли добігаю до хатинки, це зовсім не Тедді. Це моя сестра Бет! На ній жовта футболка, вилинялі джинси й картаті чорно-білі кеди Vans.

Я підбігаю, обіймаю її і піднімаю. Не можу повірити, що вона тут, що вона жива! Я стискаю її так сильно, що Бет починає сміятися, а її ортодонтичні брекети виблискують на сонці.

— Я думала, що ти померла! Я думала, що вбила тебе!

— Не будь дурепою, — каже вона, і сон настільки реалістичний, що я відчуваю її запах. Від неї пахне кокосом і ананасом, бомбочками для ванн з пінаколадою, які вона з подружками часто купувала в Lush — дорожезному косметичному магазині в торговельному центрі King of Prussia.

Вона пояснює, що та аварія була великим непорозумінням і весь цей час я даремно себе звинувачувала.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?

— Так, Мел, я в повному порядку, на мільйон відсот­ків. А тепер ходімо кататись на Balloon Bounce?

— Так, Бет, так! Що завгодно! Усе, що захочеш!

А потім знову з’являється Тедді, він тягне мене за руку, обережно трясе, щоб розбудити. Я розплющую очі — і ось лежу на дивані в барлозі, а Тедді простягає мені айпад.

— Він знову розрядився.

Я впевнена, що хлопчик помиляється. Я ж тільки-но, під час обіду, зарядила цей айпад, його батарея показувала рівень заряду 100 відсотків. Та коли сідаю на дивані, то помічаю, що в барлозі значно потемніло: сонце вже не світить у вікна, які виходять на північ. Годинник над каміном сповіщає про те, що зараз 5:17, але це неправильно, цього просто не може бути.

Дістаю телефон і переконуюсь, що зараз насправді 5:23.

Я проспала чотири години.

І Максвелли будуть удома з хвилини на хвилину.

— Тедді, що сталось? Чому ти мене не розбудив?

— Я дійшов до тридцятого рівня, — гордо каже він. — Відкрив вісім нових карток із пір’ям.

Мої руки брудні. Пальці й долоні вимазані чорною сажею, ніби я копалась у землі. На колінах у мене валяється недогризок олівця, а на підлозі розкидані олівці, фломастери й кольорові крейдочки — усе те малювальне причандалля, яке Керолайн заховала на кухні.

Тедді розглядає барліг широко розплющеними очима.

— Мама так розсердиться.

Я дивлюсь туди, куди й він, і бачу, що всі стіни вкриті малюнками — численними малюнками, щільними й детальними, від підлоги й до стелі.

— Тедді, навіщо ти це зробив?

— Я? Я нічого не робив!

І, звичайно ж, він цього не робив. Та він і не зміг би! Він недостатньо високий для цього! І це не в нього руки вимазані вугіллям і графітом. Я ходжу по кімнаті, щоб краще роздивитися. Це малюнки Ані — тут не може бути жодних сумнівів. Вони повсюди: на стінах, у простінках між вікнами, термостатами й вимикачами світла.

— Меллорі? Ти в порядку?

Він сіпає мене за полу сорочки, але я не в порядку.

Я точно не в порядку.

— Тедді, послухай мене. Нам треба прибрати все це, перш ніж мама з татом прийдуть додому. У тебе в спальні є якісь стирачки? Великі товсті рожеві гумові стирачки?

Він дивиться на всі олівці, крейдочки й фломастери на підлозі.

— Це все, що в мене є. Але я більше не можу цим користуватися. Аж поки ми не докопаємось до суті справи.

Але вже й так пізно. Я чую, як на під’їзну доріжку в’їжджає автомобіль. Виглядаю і бачу не тільки Теда й Керолайн, але й Адріана. Він паркує свій робочий пікап перед будинком. А я зараз саме мала б надівати одну з літніх суконь Керолайн, готуючись до визначної вечері в Прінстоні.

— Іди нагору, Тедді!

— Чому?

— Бо я не хочу, щоб ти був тут.

— Чому?

— Будь ласка, йди нагору. Прошу тебе. — На журнальному столику лежить USB-кабель, і я даю його Тедді. — Іди й заряди айпад у своїй спальні.

— Гаразд, круто.

Тедді бере айпад з кабелем і вибігає з барлога, наче поспішає скористатися чимось, раніше не дозволеним. Я чую, як його маленькі ніжки тупочуть нагору до спальні.

А потім чути, як відчиняються вхідні двері, як вони м’яко шурхотять, ковзаючи по кахляній підлозі. Я чую, як Керолайн говорить до Адріана, вітаючи його у себе вдома.

— А куди ви йдете вечеряти?

— Це справді гарна тапас-місцина, — каже він. — Там готують запаморочливі patatas bravas.

— М-м-м-м, а що це? — цікавиться Тед.

— Містере Максвелл, це найкраща картопля фрі, яку ви коли-небудь куштували, гарантую.

Розумію, що мені треба їх перехопити і якось підготувати до того, що я накоїла. Іду на кухню, і Керолайн саме запитує Адріана, чи не хоче він чогось випити. Шафка над холодильником і досі розкрита навстіж, її вміст викрадено, але Керолайн ще цього не помітила.

А Адріан такий вродливий, що в мене аж серце розривається. Хлопець ніби щойно вийшов із душу. Волосся трохи вологе, він стильно вдягнений у темні джинси й сліпучо-білу сорочку на ґудзиках. Ніхто не помічає, як я заходжу на кухню, аж поки я не озиваюсь.

— Дещо сталося.

Керолайн вражено дивиться на мене.

— Меллорі?

— Що це в тебе на руках? — запитує Тед.

Адріан поспішає до мене.

— Ти в порядку?

І я розумію, що він — моя остання надія.

Він єдиний, хто може мені повірити.

— Це може здатися божевіллям, але я присягаюсь, що кажу правду. Коли Тедді пішов нагору на тиху годину, я відчула, що трохи стомилась. Я прилягла на диван відпочити. Збиралась просто полежати із заплющеними очима якихось кілька хвилин. А потім якимось чином — я не знаю як — дух Ані заволодів моїм тілом.

Керолайн витріщається на мене.

— Що?

— Я знаю. Я знаю, що це схоже на маячню. Але, поки я спала, вона змусила мене витягти всі олівці, фломастери й крейдочки. — Я вказую на порожню шафку над холодильником. — А оскільки ви забрали весь папір, вона змусила мене малювати на ваших стінах. Вона не змогла увійти в Тедді, тому влізла в мене.

Адріан обвиває рукою мою талію.

— Гей, усе гаразд. Ти зараз у безпеці. Ми все це з’ясуємо.

Керолайн проштовхується повз мене, вривається в барліг, ми всі йдемо за нею. Вона різко втягує повітря, вражено дивлячись на стіни й не ймучи віри очам.

— Де Тедді?

— У своїй кімнаті. Він у порядку.

Керолайн кидає погляд на чоловіка. Той біжить нагору.

Я намагаюсь детально описати події післяполудня.

— Він пішов до своєї спальні о першій. На тиху годину. Я дозволила йому взяти айпад, як ви сказали. Тедді був нагорі й спустився хвилин десять тому, якраз коли ви прийшли додому.

— Чотири години? — запитує вона.

Я показую Адріанові праву руку, всю вкриту графітом, вугіллям і пухирями.

— Я шульга, так само як і Тедді. Самостійно я б цього ніколи не зробила. Вони схожі на малюнки в моєму котеджі.

— Так, авжеж! Стиль один і той же! — Він дістає смартфон, ходить по кімнаті й фотографує різні зображення. — Перше, що ми маємо зробити, — це порівняти їх з іншими малюнками. Подивитися, чи впишуться вони в послідовність.

— Ні, — заперечує Керолайн. — Перше, що ми зробимо, — це токсикологічний тест. Просто зараз. Або я викликаю поліцію.