Адріан дивиться на неї:

— Токсикологічний тест?

— Я не можу повірити в те, що залишала тебе наодинці з нашим сином. Я не можу повірити в те, що довіряла тобі! Про що я тільки, в біса, думала?

— Я не вживаю. — Намагаюся говорити тихо, ніби якось можна вдавати, що ми вдвох із нею ведемо приватну розмову. Ніби Адріан не стоїть просто тут і не слухає. — Присягаюсь вам, Керолайн, що я зав’язала.

— Тоді в тебе не буде жодних проблем із тестом. Коли ти почала тут працювати, то погодилась на вибірковий тест щотижня. Ти сама на це зголосилась. У дні за нашим вибором. — Вона бере моє зап’ястя й розглядає руку, шукаючи характерні сліди. — Гадаю, нам треба було набагато раніше почати це робити.

З другого поверху повертається Тед і одним поглядом запевняє Керолайн, що Тедді в порядку. Тим часом Адріан намагається переконати Керолайн у тому, що вона неправильно розуміє всю ситуацію.

— Місіс Максвелл, я не знаю, про що ви говорите, але Меллорі не вживає наркотиків. Невже ви справді думаєте, що вона мала б спортивну стипендію, якби вживала героїн? Пенн Стейт негайно вигнав би її з команди.

У кімнаті западає ніякова тиша, і я розумію, що Керолайн дає мені шанс виправдатися. Я відчуваю, як мені до очей підступають сльози, бо це не так мало статися.

— Гаразд, зачекай, — кажу йому. — Річ у тім, що я була не зовсім чесна з тобою.

Адріан досі обіймає мене, але його обійми слабшають.

— Що це означає?

— Я збиралася сьогодні ввечері сказати тобі правду.

— Про що ти говориш?

І я досі не можу цього зробити.

Досі не уявляю, з чого почати.

— Меллорі не вчиться в Пенн Стейт, — пояснює Тед. — Останні вісімнадцять місяців вона проходила реабілітаційний курс. У соціальному гуртожитку «на пів дорозі додому». Вона зловживала знеболювальними за рецептом і героїном.

— Та іншими наркотиками, яких навіть не пам’ятає, — додає Керолайн. — Мозку потрібен час, щоб одужати, Меллорі.

Тепер Адріан зовсім мене не тримає. Тепер я вишу на його тілі, немов якийсь великий понурий жалюгідний монстр, немов паразит. Він струшує мене із себе, щоб бачити обличчя.

— Це що, правда? — запитує хлопець.

— Я не вживаю, — кажу йому. — Присягаюсь тобі, Адріане, наступного вівторка буде двадцять місяців, як я в зав’язці.

Він відступає на крок, ніби я його вдарила. Керолайн ніжно кладе руку йому на плече.

— Тобі, мабуть, важко це почути. Ми просто вважали, що Меллорі була чесна з тобою стосовно своєї історії. Ми думали, що вона сказала тобі правду.

— Ні, зовсім ні.

— Адріане, я працюю з багатьма наркоманами в госпіталі для ветеранів. Вони хороші люди, і наша головна мета — повернути їх назад у суспільство. Але іноді буває неправильно вибраний час. Іноді ми випускаємо людей, коли вони ще не готові.

Я дивлюсь на Керолайн, задихаючись од люті.

— Тут відбувається зовсім НЕ це! Я не вживаю наркотиків. І я не чортів художник! Я присягаюся, Керолайн. Щось не те із цим будинком. Привид Енні Барретт переслідує вашого сина, а тепер переслідує мене, і це її послання. — Я вказую на кімнату, на всі її стіни. — Це її історія!

Я розумію, що нагадую божевільну, і те, що кажу, схоже на маячню. Адріан дивиться на мене в якомусь сум’ятті, ніби бачить уперше.

— Але все решта — правда? — запитує він. — Ти жила в реабілітаційному центрі? Ти вживала героїн?

Мені так соромно, що я не можу здобутися на слово, але він читає відповідь на моєму обличчі. Адріан повертається і виходить з барлога, я кидаюсь за ним, але Керолайн заступає мені дорогу.

— Не заважай йому, Меллорі. Не додавай болю.

Я дивлюсь у вікно й бачу, як Адріан перетинає бруковану доріжку, а його обличчя перекривлене від болю. На півдорозі до під’їзної доріжки він уже майже біжить, наче йому не терпиться забратися від мене якнайдалі. Сідає в чорний пікап і різко рушає.

І коли я знову повертаю голову до Керолайн, вона вже тримає пластиковий стаканчик.

— Ну ж бо. Покінчимо з цим.

Жінка веде мене до вбиральні. Я заходжу й намагаюсь зачинити двері, проте вона мене зупиняє, хитаючи головою. Ніби боїться, що я збираюсь якимось чином маніпулювати своїм зразком, наче я завжди ношу із собою про всяк випадок флакончик із чистою сечею. Керолайн робить мені люб’язність — відвертає голову, поки я скидаю шорти й присідаю над унітазом. Я здавала ці тести сотні разів, тож добре натренувалась відбирати зразки акуратно. Можу наповнити стограмовий стаканчик, не розливши й краплі. Я ставлю стаканчик на край раковини, потім натягаю шорти й мию руки. Вода стає чорною, залишаючи на дні раковини зернистий осад. Я намилюю руки, щоб відшкребти пальці й долоні, однак графіт в’ївся в мою шкіру, як чорнило, як плями, котрі ніколи не зійдуть.

— Я чекаю на тебе в барлозі, — каже Керолайн. — Ми не почнемо, поки ти не прийдеш.

Після мого миття рук на бездоганно білому умивальнику-стійці залишається брудне сіре кільце. Ще один привід почуватися винною. Намагаюсь відчистити його шматком туалетного паперу, потім витираю руки об шорти.

Коли приходжу в барліг, Керолайн і Тед сидять на дивані, а мій зразок стоїть на журнальному столику на паперовому рушнику. Керолайн показує мені тест-картку все ще в целофані, демонструючи цілісність її упаковки. Потім розпаковує картку, відкриває п’ять тестових смужок і занурює їх у стаканчик.

— Послухайте, я розумію, навіщо ви це робите, але позитивного результату не буде. Я вам присягаюсь. Я в зав’язці вже двадцять місяців.

— А ми хочемо тобі вірити, — каже Керолайн, а потім кидає погляд на вкриті малюнками стіни. — Але нам треба зрозуміти, що тут сьогодні сталося.

— Я вже казала вам, що сталося. Аня заволоділа моїм тілом. Вона використала мене, як маріонетку. Я не малювала жодного з цих малюнків! Це зробила вона!

— Якщо ми збираємось це обговорювати, — каже Керолайн, — то маємо зберігати спокій. Ми не можемо кричати одне на одного.

Я переводжу дух.

— Гаразд. Окей.

— Отже, перед тим як ти почала тут працювати, ми довго обговорювали твою історію з Расселом. Він розповів нам про твої проблеми — хибні спогади, провали в пам’яті…

— Це зовсім інше. У мене більше немає цих проб­лем.

— Ти знаєш, усього кілька днів тому в Тедді пропала коробка з олівцями. Він прийшов до мене весь у сльозах. Був засмучений, бо ніде не міг їх знайти. І незабаром після того всі ці малюнки якимось дивом починають з’являтися у твоєму котеджі. Чи не схоже це на якийсь загадковий збіг?

Я дивлюсь на стаканчик. Минула всього хвилина. Для результатів надто рано.

— Керолайн, я ледве здатна провести пряму лінію. У школі я відвідала один урок малювання. У мене була трійка з плюсом. Я жодним чином не могла намалювати ці малюнки. У мене немає для цього хисту.

— Мої пацієнти завжди кажуть одне й те ж: «Я не вмію малювати, хоч убий!» А потім вони проходять арттерапію — і результати просто приголомшливі. Вони малюють неймовірні картини, щоб подолати свою травму. Щоб прийняти правду, з якою вони не готові зустрітися.

— Це зовсім не те.

— Поглянь на жінку на своїх малюнках. Вона молода, висока. У неї спортивна статура. Вона справді біжить, Меллорі. Нікого тобі не нагадує?

Я розумію, куди хилить Керолайн, але вона помиляється.

— Це не автопортрет.

— Це символічне представлення. Візуальна метафора. Ти втратила свою молодшу сестру. Ти засмучена, ти в паніці, ти відчайдушно хочеш повернути її назад — але надто пізно. Вона впала в долину смерті. — Жінка ходить по барлогу, спрямовуючи мою увагу з одного малюнка на інший. — А потім з’являється ангел, щоб допомогти їй — нічого особливого в цій метафорі немає, еге ж? Ангел веде Бет до світла, і ти не можеш їх зупинити. Бет переходить в інший світ, вона ніколи не повернеться. Ти знаєш це, Меллорі. Усе це тут, на стіні. Це історія не Ані. Це твоя історія. Це історія Бет.

Я хитаю головою. Не хочу втягати сюди Бет. Навіть не хочу, щоб Керолайн називала її ім’я.

— Ми знаємо, що сталося, — провадить вона. — Рассел розповів нам твою історію, і це жахливо, Меллорі. Мені дуже шкода, що це сталося. Я розумію, що ти відчуваєш велику провину, велике горе. Але якщо не спрямуєш кудись ці почуття, якщо ти їх просто притлумлюватимеш… — Вона жестом вказала на малюнки по всій кімнаті. — Вони як пара під тиском, Меллорі. Шукатимуть тріщинки й знайдуть спосіб утекти.

— А як же всі інші малюнки? Жінка, яку душать?

— Абстрактне поняття, що стало буквальним, — каже Керолайн. — Можливо, горе або залежність. Мерт­ва хватка, якою наркотики вчепились у твоє тіло.

— А жінка, яку тягнуть через ліс?

— Може, це хтось, хто витяг тебе з небезпеки? Спонсор чи наставник? Наприклад, Рассел.

— Тоді чому він мене закопує?

— Він тебе не закопує, Меллорі. Він звільняє тебе. Викопує тебе з-під гори героїну й повертає в суспільство. І подивись на себе тепер!

Керолайн повертає тест-картку так, щоб я бачила результати. Усі п’ять смужок — індикатори ТГК, опіоїдів, кокаїну, амфетамінів і метамфітамінів — показують негативний результат.

— Двадцять місяців у зав’язці, — каже Тед. — Браво! Браво!

— Ми справді пишаємось тобою, — стверджує Керолайн. — Однак зрозуміло, що попереду ще багато роботи, чи не так?

І я не знаю, як відповісти.

Я згодна, що між малюнками Ані й моєю особистою історією існують якісь загадкові паралелі.

І так, я боролась із провалами в пам’яті, хибними спогадами та іншими наслідками наркотичної залежності.