Але в моєму котеджі є ще дванадцять малюнків, від яких смердить смертю, і відповідальність за них лежить тільки на одній людині.

— Це Аня намалювала. Не я.

— Аня — це уявний друг. Тедді знає, що вона вигадана. Він розуміє, що насправді її не існує.

— Тедді наляканий і розгублений, він повторює все, що ви йому втовкмачуєте. Я розумію, що ви, шановні, учились у шикарних школах і думаєте, що пізнали весь світ. Але ви помиляєтесь щодо цих малюнків, ви помиляєтесь щодо цього будинку і ви помиляєтесь щодо Тедді. У вас під носом відбувається якесь збіса феєричне лайно, а ви не хочете подивитися правді в очі!

На цей момент я кричу, бо вже не можу стримуватися, але Тед і Керолайн непохитні. Я бачу, що вони вже мене не слухають і вже готові піти.

— Я думаю, що ми маємо просто залишитися кожен при своїй думці, — каже мені Керолайн. — Може, вона привид, а може, — просто провина. Це не має значення, Меллорі. Головне те, що ти залишила нашого сина без догляду на чотири години, і я більше не довіряю тобі за ним наглядати.

Тед погоджується, що «мають відбутися зміни», а Керолайн каже, що варто вважати цей момент своєрідним роздоріжжям, можливістю поліпшити ситуацію для всіх.

І при цьому вони обоє такі позитивні, такі доброзичливі й приязні, що я одразу розумію, що мене звільняють.

20

20

Я не пробула в котеджі й десяти хвилин, як задзвонив телефон.

Це Рассел. Телефонує з якогось маленького мотелю на шосе 66, десь у пустелі між Лас-Вегасом і Ґранд-­Каньйоном. Зв’язок поганий, лінія тріщить і шкварчить.

— Квінн! Що сталося?

— Здається, я втратила роботу.

— Та ні, ти точно втратила роботу! Керолайн скинула мені фото твого божевільно-ідіотського мистецького проєкту. Що у вас там, у біса, коїться?

— У цьому будинку щось є, Расселе. Якась примара. Спочатку вона ганялася за Тедді, а тепер узялася за мене.

— Примара?

Загалом, Рассел — це фонтан безмежної енергії та ентузіазму. Але несподівано в його голосі вчувається втома й ледь помітне розчарування:

— Ти маєш на увазі щось таке, як привид?

— Я не вживаю. Керолайн мене протестувала.

— Я знаю.

— Це щось інше. Це…

Нас перериває шипіння статики, і на мить я лякаюсь, що втратила з ним зв’язок. Потім знову чую його голос:

— Ти маєш піти на зібрання. Котра там година? Шоста тридцять? Вечір п’ятниці? Спробуй церкву Святого Спасителя. Вони починають о сьомій, здається.

— Мені не потрібне зібрання.

— У тебе є друзі, яким ти можеш зателефонувати? Хтось, у кого можеш побути? Я не хочу, щоб ти була вночі сама. — І, мабуть, судячи з моєї мовчанки, він розуміє, що допомогти мені нíкому. — Гаразд, послухай. Я їду додому.

— Ні!

— Усе гаразд. Мені тут усе одно не подобається. Погода нестерпна. Мені доводиться бігати всередині, на біговій доріжці, бо якщо ти вийдеш надвір хвилин на десять, то від цієї спеки в тебе зупиниться серце.

Він пояснює, що йому знадобиться два-три дні, щоб приїхати й забрати мене. Зараз він їде в Ґранд-Каньйон, тому йому доведеться повернутися в Лас-Вегас і забронювати новий рейс.

— Тож, може, в неділю, але точно в понеділок. Тобі просто треба протриматись до понеділка, окей? Ми з Дорін заберемо тебе. Можеш побути в мене кілька тижнів. Треба, щоб тебе оглянув лікар. Розробимо план «Б».

— Дякую, Расселе.

Я впускаю телефон на підлогу й заплющую очі. Знаю, що мені треба встати з ліжка, що я маю піти на зібрання чи принаймні приготувати собі вечерю. Але надворі починається дощ — одна з тих несподіваних літніх гроз, які налітають нізвідки. Вітер сіпає дах, і вода каскадами заливає мої вікна. Я сиджу в пастці котеджу, і так хочеться, щоб у мене був хтось, кому я могла б зателефонувати. Боюся довгих вихідних, які чекають на мене попереду, довгого самотнього чекання, поки приїде Рассел, щоб забрати мене. Мої єдині інші друзі залишились у «Тихій гавані», але надто соромно розповідати їм, що я накоїла.

Звісно, в мене також є друзі ще з часів до «Тихої гавані». Я повитирала всі їхні імена й номери зі своїх контактів, але було б неважко їх знайти. До Філадельфії зі Спрінґ-Брука якихось тридцять хвилин їзди потягом. Мені б тільки дістатися до Кенсінґтон-авеню, а там я б уже надибала купу знайомих облич, старих друзів, радих мене бачити, готових дати прихисток удома. У мене тисяча двісті доларів на поточному рахунку. Я можу зібратись і піти собі — і жодна душа тут не сумуватиме за мною.

Крім Тедді.

Тедді точно сумуватиме за мною — я знаю, що сумуватиме.

Не можу покинути його не попрощавшись.

Я маю залишатись тут, допоки не поясню йому все, щоб він зрозумів, що його провини ні в чому немає.

І тому я залишаюсь у своєму ідеальному маленькому котеджі — найчудовішому місці, де будь-коли жила, прекрасно облаштованому нагадуванні про все, що я тільки-но втратила. А дощ іде, не перестає, і дзижчання в моєму мозку просто нестерпне, наче голова повна комарів. Я затоплюю собі подушкою в обличчя і кричу, але цей шум нічим не можна заглушити.

Тієї ночі я сплю десять, дванадцять, чотирнадцять годин. Щоразу прокидаючись, згадую, що сталося, а потім зариваюсь у ковдри, аж поки знову не засну.

У суботу о десятій ранку я встаю і жену себе в душ. Від цього стає трохи легше, здається. Потім виходжу надвір, а на ґанку лежить камінь, придавлюючи аркуш паперу.

О Господи, Боже мій, кажу собі, я точно божеволію.

Але це всього лише записка від Керолайн:

Люба Меллорі,

ми з Тедом веземо Тедді на узбережжя. Ми сказали йому, що ти від’їжджаєш, і він, звичайно, засмутився. Сподіваюсь, що день, проведений на пляжі та в парку розваг, допоможе йому відволіктися від сумних думок. Нас не буде до пізнього вечора, тож басейн і двір у твоєму розпорядженні.

І ще: вранці телефонував Рассел, повідомляв новини. Він забронював нічний квиток на завтрашній вечір і буде тут у понеділок вранці, між 10 і 11 годинами.

Ми б хотіли разом провести завтрашній післяобід, відзначаючи час, який ти провела з нашою сім’єю, — з купанням, вечерею, десертом тощо. Початок о 15:00, якщо тебе влаштує. Будь ласка, телефонуй, як щось буде потрібно або ти просто захочеш поговорити. Я на зв’язку, щоб підтримати тебе під час цього перехідного періоду.

З любов’ю — Керолайн

Іду у великий будинок, щоб випити трохи помаранчевого соку, але коли вводжу свій пароль на клавіатурі, він не спрацьовує. Ще б пак він спрацював. Тед і Керолайн довіряють мені в межах двору, а вже в хату — зась. А що ж я хотіла, обмалювавши всі їхні стіни.

Знаю, що мені треба вирушати на пробіжку. Я почуватимусь краще, якщо вийду й подолаю кілька миль. Але мені дуже ніяково вийти на вулицю, дуже соромно потикатись між люди. Гадаю, новина про моє шахрайство швидко поширилась, і тепер уже всі в Спрінґ-Бруці знають мою таємницю. Я бреду назад у котедж, насипаю собі тарілку колечок Cheerios, а потім згадую, що молока немає. І я їх просто гризу сухими, беручи пальцями. Вкладаюсь на ліжку й заходжу на канал Hallmark на планшеті, передивляючись добірки фільмів, але несподівано всі вони здаються мені фальшивими, гидкими й жахливими, повними брехливих обіцянок і нудотних хеппі-ендів.

Я вже хвилин із десять намагаюсь дивитися щось під назвою «Різдвяні пригоди любительки взуття», коли чую на ґанку чиїсь кроки, і хтось обережно стукає в мої двері. Думаю, що це Міці прийшла попросити вибачення за свою поведінку під час спіритичного сеансу. Гаркаю: «Я зайнята», — і збільшую гучність на планшеті.

У вікні з’являється обличчя Адріана.

— Нам треба поговорити.

Я зриваюся з ліжка й відчиняю двері.

— Так, справді треба, бо…

— Не тут, — каже він. — Перед будинком стоїть мій автомобіль. Проїдьмося.

@@@

Він не каже, куди ми їдемо, та, коли виїжджаємо на магістраль 295, я здогадуюсь. Ми вливаємось у швидкоплинний дорожній рух, на дорогу 76 West, і переїжджаємо через міст Волта Вітмена, що високо ширяє над корабельнями й морськими портами річки Делавер. Адріан везе мене додому.

— Не треба цього робити. Розверни автівку.

— Ми майже на місці, — каже він. — Ще хвилин п’ять.

Для футболу рано, і «Філз», мабуть, немає в місті, бо швидкісна дорога вільна, на ній немає жвавого руху. Адріан звертає на Ореґон-авеню. Він поглядає на GPS, але звідси я можу вести його із зав’язаними очима. І досі знаю кожну дорогу, кожен знак «Стоп» і кожен світлофор. Усі старі підприємства й досі на своїх місцях: забігайлівки фастфуду і крамнички сирних сандвічів, азійські супермаркети, роздрібні продавці мобільних телефонів, і спорт-бар/стриптиз-клуб, який найняв двох моїх однокласників просто із середньої школи. Навряд чи можна переплутати мій старий район зі Спрінґ-Бруком. Усі дороги у вибоїнах, тротуари всіяні битим склом і курячими кістками. Але багато блокованих будинків обшиті новим алюмінієвим сайдингом і мають кращий вигляд, ніж за моєї пам’яті, ніби люди докладали зусиль, щоб усе було гарненько.