А коли здолали іще метрів сто п’ятдесят – неподалік його голови раптом пролетіло з м’яким шумом щось важке. Олег вирішив, що то зірвалося каміння чи грудка снігу. Проте, перевівши погляд донизу, він побачив, що крутий сніжно-білий гірський схил прокреслили два паралельні криваво-червоні пунктири. Як з’ясувалося згодом, Кася вхопилася за ненадійний камінь і зірвалася, у Евки ж, яка страхувала старшу, підвів карабін на відтяжці: в момент різкого ривка, спричиненого падінням сестри, зламався через заводський дефект – невидиму ззовні каверну в металі… Отак Ушба підтвердила другий варіант перекладу своєї назви: «Гора-вбивця».

По закінченні КПІ Олега направили за розподілом на Запорізький залізорудний комбінат, отож він мусив би повертатися у Дніпрорудне. Тим не менш, відчуваючи певну провину за загибель сестер Заремб, він погодився разом із Чечиком супроводжувати їхні тіла до Києва. А там на нього очікував неабиякий сюрприз, коли на похороні альпіністок він ніс до носа зіткнувся з… Академіком, про якого через повсякденні клопоти давно вже й думати забув! Тоді-то і з’ясувалося, що саме йому молодша з сестер і віддала серце!.. Так-так, виявляється, тим самим розумакою, який у гору нізащо не піде й якого Евка не погодилася проміняти на спортсмена-красеня Чечика, був Спартак, його колишній однокурсник.

І це, чорт забирай, аж ніяк не вкладалося в образ записного зубрилки-відмінника та комсомольського активіста, який залишився в Олеговій голові після п’яти з половиною років навчання у політехнічному інституті! А те, що Академік завжди давав почитати свої конспекти і принагідно міг одним духом проковтнути півлітри оковитої… Ну, то у всіх бувають свої якісь дивацтва, що поробиш!..

Але все ж таки, що розгледіла в ньому Евка?! Олег мучився цим питанням цілий місяць, що минув з часу поховання загиблих альпіністок, проте відповіді так і не зміг відшукати. Але ж мусила запальна скелелазка щось-таки розгледіти у цьому добропорядному хлопцеві, бо інакше…

– «Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед». От що вона сказала під час сходження, коли їхня зв’язка наздогнала нас із Чечиком.

– Що ти сказав?..

– «Ми – це вектор», – повторив Олег останні слова загиблої.

– Отже, вектор?

– Так.

Замість відповіді Академік поплескав його по коліну, потім відвернувся й замовк. Олег довго чекав на продовження, та щойно зібрався спитати щось, як Спартак співуче продекламував: