– Чого-чого?! – Олег не вірив власним вухам. – Ти що, хочеш сказати, нібито «Машину врємєні» потайки слухаєш?!

– Якщо хочеш, можу тобі напам’ять продекламувати таке, про що ти б ніколи не подумав, ніби я колись це читав або слухав, – дивак із загадковим виглядом посміхнувся і знов поплескав товариша по коліну.

– Але ж «Машину врємєні» в пресі он як шельмують, про них же не одна розгромна стаття вийшла…

– Ну то й що?

– Але ж ти відмінник! Активіст! Цей, як його… «Прожектор» – от!

– Знаєш що… Я постійно попереджав усіх вас, моїх одногрупників: дайте попервах інститут закінчити – тоді розпочнеться зовсім інше життя. Попереджав же, от скажи? Тільки чесно, без дурні всякої. Ну-у-у?..

– Так, але… – і скрививши губи, Олег повільно промимрив: – Але ж виходить… виходить, що-о-о… ти всіх надурив, хіба ні?

– Червоний диплом у мене в кишені. Навчання позаду, тепер почалося реальне життя, як я і казав. Отож тепер я справжній.

– Ні-і-і, але ж ти!..

– Не віриш? Досі не віриш?

Олег заперечливо покрутив головою.

– Гаразд, – і Академік запропонував: – Якщо хочеш, то я зараз же на вибір продекламую тобі не тільки «Машину врємєні» чи «Наутилус Помпіліус», але й Окуджаву, Висоцького, Галича, Кукіна, Городницького, Візбора. Ще можу Токарєва і Дольського, проте їхня творчість мені якось не дуже, отож я знаю небагато їхніх пісень. Ну то як?..

– Та пішов ти, Академік чортів! – Олег аж відсунувся від колишнього однокурсника на інший кінець лавки. – У нас тут не іспит, зрештою, а я не викладач, щоб перевіряти твої знання. Та й загалом, ти сам сказав, що інститут лишився позаду, немов страшний сон.

– Чому це раптом «страшний сон»?! Ти ж стільки блоків цигарок викурив разом з товаришами!.. Стільки лекцій просидів, розписуючи «пулю»… А на гітарі скільки бренькав… Та й дівчину змінив не одну, наскільки я знаю. Хіба ж «страшний сон» таким буває?

– Зате тепер мене сюди, у Дніпрорудне, запхали! Я тут уже рік відішачив, а ще два попереду! А тебе в Києві зали- шили.

– Ну-у-у… Припустимо, мене теж у відділ електронно-променевого переплаву не взяли, незважаючи навіть на червоний диплом, – Спартак знизав плечима. – Наш завкафедрою все ж таки «настукав» у відділ кадрів ІЕЗ, що моя мама має «п’яту графу». Отож і довелося йти у конструкторське бюро, але то нічого, я знаю, що роблю.