– Навіщо?!

– Бо то речі мого батька, я можу розпоряджатися ними як хочу!

– Але ж це й речі мого любого дідуся Сьоми! Як же ви про мене не подумали, дядю Льоню?..

Їхні погляди знов схрестилися, й Леонід Самсонович пробурмотів:

– Бо ти, вилупку, недостойний своїх великих предків! Отож не бачити тобі ні дідових нагород, ні його пістолета, ані фінки!.. Давай хоч на одинадцять томів Ґреца зголошуйся. Можливо, хоч порозумнішаєш…

– Звісно, я згоден, – сумно зітхнув Спартак. – У мене наплічник місткий, а що не влізе туди – загорніть у газету і мотузкою перев’яжіть.

– Тільки диви, дорогою не загуби! Це ж цінне видання, антикварне…

– Та не загублю, не бійтеся, – запевнив Спартак.

Районна санітарно-епідеміологічна станція, вул. Поштова, № 52, Цюрупинськ, 3 серпня 1989 року

Районна санітарно-епідеміологічна станція, вул. Поштова, № 52, Цюрупинськ, 3 серпня 1989 року

У світлі вчорашньої київської трагедії Василь потайки сподівався, що сьогодні дехто приїде до нього в гості. Ще б пак – від Херсона до Цюрупинська, можна сказати, рукою подати, а обговорити є що…

І справді, перед самим початком обіду, буквально хвилин за десять, біля вхідних дверей санепідстанції виникла аскетично-худорлява постать Кузі. Переплутати його з кимось іншим було неможливо, отож Василь негайно зазирнув до кабінету начальниці санітарно-гігієнічного відділу й, доки вона не зорієнтувалася у ситуації, проторохкотів скоромовкою:

– Вибачайте, Діно Порфирівно, сьогодні я пообідаю в місті, а не на робочому місті, як зазвичай! Отож я пішов…

– Товаришу Ярмошку! Змушена нагадати, що через спекотний в усіх відношеннях сезон у вас в лабораторії повно роботи, – суворо мовила Прозорова, проте він тільки запевнив на своє виправдання:

– Буду рівно за сорок п’ять хвилин, не переймайтеся, – і побіг довгим, зануреним у приємні сутінки коридором, так і не дослухавши, чим так обурюється товаришка начальниця за зачиненими дверима кабінету.

– Привіт, дорогенький!

– Привіт!

Щойно вони поручкалися, як Василь мотнув головою вбік, запрошуючи слідувати за ним, і вже на ходу проговорив:

– Моя начальниця хотіла обговорити зі мною в обід те саме, про що, підозрюю, хочеш поговорити й ти. Отож доведеться на ходу… по ходу, щоб не дратувати стару гримзу. Тому давай кажи.

– Та незручно ж на бігу теревенити, – мовив захеканий Кузя, озираючись і мружачись на сліпуче сонце. – До «обжорки» твоєї ще далеко?