– Стривай-но, Спарику! А може, тебе тут дівчина тримає, га?!

– Так-так, Гатька колись нібито згадувала, що ти з якоюсь там шиксою сплутався. То це через неї?..

– Не смійте казати так про мою Евку. Тим паче що вона загинула, – Спартак напружено виструнчився, ніби отримавши потужного ляпаса.

– О-о-о, навіть так?.. І що з нею сталося, цікаво дізнатись?

– Вона альпінізмом захоплювалася. Поїхали з сестрою на Кавказ і…

Він не договорив, чим поспішила скористатися дядькова дружина:

– То це її Бог прибрав, Евку твою, щоб не зв’язувати тобі руки. Отож наважуйся, їжджай разом з нами.

– Послухайте, тітко Ліє! – в голосі Спартака було стільки ненависті, що вона мимоволі відсахнулася і притулилась до чоловікового плеча. – Я вам не ваші дочки, здатні на зраду кохання, отож не треба на мене тиснути.

– Ого-о-о, ви тільки погляньте на нього! – проскреготав Леонід Самсонович, уперши руки в боки. – Це ти не забувай, племінничку, в чиєму домі знаходишся.

– Що ж, я можу і забратися з вашого дому.

– Давай, давай, забирайся до своєї мамашки вихрещеної! Гадаєш, я не розумію, в чім тут річ? Усе я розумію, – посміхнувся Леонід Самсонович. – Усе це через ту дурнувату куховарку Алевтину, яка свавільно охрестила ще малу Гатьку. І через кляту сімейку Глаголєвих, яка прихистила мою сестричку на той час, що наша бабуся Ітеле просиділа у Лук’янівці. А може, й ти сам також хрещений, га?..

– Ні, – заперечно мотнув головою Спартак. – Хоча знайомого священника справді маю. Звати його Агапітом, він служить… чи як там це зветься… Коротше, він диякон у Володимирському соборі.

– Отже, ти таки охрестився? – підозріло спитав Леонід Самсонович. – Кажи вже правду, хай якою вона є.

– Повторюю, я не охрещений. А щодо Агапіта, то я з ним пов’язаний… – молодий чоловік трохи помовчав, добираючи необхідне слово: – Роботою тією самою пов’язаний, отак-от.

– Та що ж то за робота така, кажи вже нарешті!

– Кажу ж, вона поки що не завершена, отож нема що показувати.

– Ти вже прямо кажи, племінничку, що дурням півроботи не показують.

– Я надто поважаю рідного дядька з боку матері, щоб таке йому казати, – тепер у голосі Спартака з’явилася втома. – Ви ж розумієте, що за традиціями нашого народу, дядя по матері – це як другий тато.

– Якщо так, то як другий тато, наказую тобі: їдьмо в Ізраїль з нами!

– Ні. У вас свій шлях, у мене свій. І робота тільки моя – й нічия більше. Й виконати її можна, лише перебуваючи в Києві.