– Тут поряд. Ми ж позаминулого разу…

– А я там пам’ятаю, гадаєш, де ми позаминулого разу обідали?! Ти у нас місцевий – ти й веди. Якщо поряд, то це добре, бо спека. Х-х-хух-х-х!..

В «обжорці» панували такі самі прохолодні сутінки, як і в коридорі СЕС. От тільки повітря було наскрізно просякнуте якоюсь кислятиною.

– Агов, дівчата! – весело звернувся Василь до працівниць їдальні, одна з яких сумувала на касі, інша ж стирчала позаду напівпорожньої вітрини. – А що це у вас за «суп капустяний» в меню?! Чому нема ухи, коли сьогодні четвер – рибний день, як заповів нам товариш Мікоян[103] на-віки-віків?

– Ач який вумник! – фуркнула касирка. А та з жінок, яка стояла на роздачі за вітриною, прокоментувала:

– Що нам завезли, те й готуємо. Жеріть хоч це, поки дають.

– Ну, гаразд…

Приятелі взяли по півпорції тепленького капустяного супу, по два шматочка хлібу, по склянці сметани (хоча і явно розведеної до стану «розсметаненої води») та по склянці фруктового компоту, звареного, мабуть що, з абрикосової паданки, набраної у сусідньому дворі. Ймовірно, з точки зору корисності та поживності їжі, було б краще лишитися обідати в лабораторії, проте там Василя могла б «монополізувати» на обід начальниця відділу. Отож і довелося йти сюди…

– Що це за «суп капустяний», – тихенько обурювався Василь, сідаючи за віддалений столик. – Написали б краще у своєму меню: «Щі російські пісні». Так було б чесніше… Ну нічого, ми зараз із них харчо зробимо!

Й він щедро притрусив вміст тарілки чорним перцем з перечниці, що стояла на столі поруч із солонкою.

– Мікоян. Харчо. Грузія… І рибу не завезли. Тому анекдот, – бадьоро оголосив Кузя, спостерігаючи за маніпуляціями друга. – Коли товариш Шеварднадзе ще не був міністром закордонних справ СРСР, то зібрав він якось все ЦК Компартії Грузії та й каже: «А шо це у нас, тавариші, ніде па ріспубліці здачу не віддають?! Ніпарьядок це. На вьєсь Савєцькій Саюз мі праславілісь із цією здачею… Всьйо, набрідла! Від завтра пачінаїмо місячник па віддаванню здачі! Всім ясна?! Віпалняїм». Отож наступного дня приходить грузин до магазину, дає продавцеві дві копійки й каже: «Адин каробка спішік, пажалуста». Продавець йому дає копійку здачі, грузин обурюється: «Паслушяй, дарагой! Нащо мене ображаіш?! Ні нада мені твій капійка здачі, забери її сабі». А продавець: «Ні магу, дарагой, У нас місячник па віддаванню здачі. Сам таваріш Шіварднадзе пріказал, вот». А грузин: «Ага, ну якшо так – біру тваю здачу… Паслюшай, дарагой, а де же мая каробка спішкі?!» – «А спішкі нам, дарагой, сігоднья ні завізлі…»