– Я хочу, щоб мій племінничок проявив притаманну йому кмітливість.

Тепер уже він не зміг приховати зневаги, проте Спартак не відреагував на зміну тону бесіди й мовив спокійно:

– Звиняйте мене, будь ласка, але я не ворожка, щоб отак вгадувати місце вашого чергового відрядження.

– Ну гаразд, тоді… Отже, ми їдемо в Ізраїль.

– Он як?! – на обличчі племінника з’явилося здивування. – Щось не чув ні про які металургійні комбінати, які б споруджували радянські…

– Ми їдемо в Ізраїль не працювати, а жити.

– Жити?! А-а-а-а…

– На ПМЖ ми їдемо, на ПМЖ, так.

Понад усе Леоніда Самсоновича цікавило, чи є реакція Спартака справжньою, або він тільки прикидається здивованим? Схоже, що не прикидається… Ну що ж, тоді пішли далі!..

– Чи хотів би ти дізнатися, чим викликане це наше рішення?

Племінничок кивнув. Тоді дядя приніс із сусідньої кімнати і передав йому написаний від руки папірець, на якому вгорі містилося старанно виведене великими літерами слово «ЗАЯВА»:

– Тоді оце почитай, а потім скажеш свою думку.

– А може, ви б самі розповіли?..

– Зроби таку ласку, якщо тебе рідний дядя просить!

– Н-ну-у-у, якщо просите…

І Спартак заглибився в читання. Доки воно тривало, Леонід Самсонович уважно вдивлявся племіннику в обличчя, проте не побачивши жодних змін його виразу, нарешті не витримав і спитав з неприхованою гіркотою:

– Невже ця історія тобі байдужа?!

– Ні, чому ж… Ганебна історія, ясна річ…

– Як-як?! ГАНЕБНА?

– Так, авжеж.