– Себто?..

Спартак дивився на дядю, вирячивши очі й широко роззявивши рота.

– Чого вилупився, дурнику?! Хіба тобі не зрозуміло, що я не збираюся тягнути в землю обітовану цих двох ґоїв – Русанова й Колокольцева?! Хай загинаються тут, у своєму рідному болоті.

– Мені незрозуміло, як це можливо, щоб ви НАКАЗАЛИ дочкам розлучитися й вони виконали такий ваш НАКАЗ… Вони ж кохають своїх чоловіків!.. У них же обох діти!..

– Ми з Льонею провели бесіди з Інгою та з Евеліною, – несподівано втрутилася в розмову тітка Лія. – Вони зрозуміли всю серйозність ситуації і погодилися, що іншого виходу немає. А тому вчинили так, як треба.

– Але ж в Ізраїлі, наскільки мені відомо, постійно точиться війна то з однією, то з іншою сусідньою арабською країною! Куди ж ви їдете?!

– Нічого, нічого! Ізраїль – це країна нашого народу, там ми будемо захищені! Чи не так, Ліє? – Леонід Самсонович лагідно посміхнувся дружині.

– Все так, Льоню, – вона так само лагідно посміхнулася чоловікові.

– І якщо наші дочки захочуть, то знайдуть на новому місці проживання нових батьків для своїх діточок. Більш достойних, ніж ці ґої Русанов та Колокольцев. А от що вирішиш ти, племінничку?

– Я?!

– Так-так, саме ти! Скажи мені тут і зараз, як ти збираєшся виживати в ситуації, що невідворотно складається в Радянському Союзі?

Невідомо чому, але під важким дядиним поглядом Спартак підвівся і відповів твердо та рішучо:

– Нікуди я з мого Києва не поїду.

– Отож ти розраховуєш як завжди відсидітися у своєї мамки Гаті під спідницею? Чи думаєш, що тебе захистить твій батько-ґой? Чи гадаєш, що національність «українець» у твоєму паспорті тебе захистить?.. То врахуй, племінничку, що б’ють не по паспорту, а по пиці! Отож у критичну мить ніхто тебе не врятує.

– Повторюю: Київ – це моє місто, з якого я нікуди не поїду.

– Але чому?! Назви бодай одну причину!

– Не можу, – в голосі Спартака раптом з’явилася рішучість, якої від цього домашнього очка й матусиного синочка, здавалося б, годі було й чекати: – ПОКИ ЩО не можу. Поки моя робота не завершена…

– Яка ще робота?

– Дуже важлива робота, дядю Льоню, дуже важлива, повірте!.. А можете й не вірити, мені то байдуже. Але запевняю, що коли вона буде завершена, про її результати ви дізнаєтеся.

– Щось ти темниш, племінничку… – почав Леонід Самсонович, проте тітка Лія раптом здогадалася: