– До речі, я теж художник, – зауважив молодий чоловік, до якого прихилилася чи то дівчина, чи то молода жінка. – Якщо хочете знати, то мене Павлом звати. Турсунов Павло.

– Турсунов? Ага. Цікаво, цікаво… І що ж за картини ти малюєш? – поцікавилися студенти.

– Не малюю, а пишу. Картини пишуть, – пояснив Павло. – А пишу я різне… Щоправда, маю найулюбленішу серію, що «Алегорії воєн» зветься. Почав колись із Громадянської війни, але потім дописав про Вітчизняну, про Афганську і ще про дві світові. Такий собі пентаптих вийшов.

– Алегорії воєн, кажеш? Гм-гм-м-м… А де на них поглянути можна?

– О-о-о, це складно! – набурмосився художник. А його супутниця додала: – Картини в Ірпені, ми там живемо. Дешевше, ніж у Києві. Й набагато затишніше. Аби творити, потрібен затишок.

І вона з любов’ю подивилася на Павла.

– Ну, а чи можете ви свої картини сюди з Ірпеня привезти?

– Куди це сюди? На площу до вас?..

– Так-так, на наш Майдан!

– Показ просто неба?

– А чом би й ні?!

– Треба подумати…

– Отож і думайте.

Молоді й завзяті студенти завжди охочі до знань – звісно, якщо вони цікаві, а не мертвотно-занудні…

– А погляньте-но, хлопці, що тут у мене є!

– Люлька?.. І що ж то за люлька?

– Цю люльку курив перед смертю сам полковник Болбочан!

– А що то за полковник Болбочан такий?..

– Здається, я щось чув про нього. От тільки не пригадаю, що саме…

– Ага, бреши більше! Ти чув, де дзвін, але не знаєш, де він.