– Не сваріться, хлопці! Я розповім про Болбочана. Мені старі дідові товариші колись розказували, тепер я вам переповім.

– Товариші?.. А сам дід як же?

– А він усе життя усім брехав, буцімто люльку цю курив Будьонний.

– А чого ж це раптом твій дід брехав?!

– Бо боявся КДБ… чи як там воно називалося тоді?

– Якщо Будьонний – то або ЧК, або ОДПУ. Втім, яка різниця! Нехай той Будьонний йде попід три чорти – давай розказуй про Болбочана… До речі, як тебе звати?

– Бориславом.

– А сам ти відкіля?

– З Дніпродзержинська. Точіше, з Карнаухівки – це таке селище поруч, але ви про нього навряд чи чули.

– Не суттєво. Валяй про Болбочана.

Борислав розповів про Болбочана все, що свого часу почув від діда.

– О-о-о, так-так! Знаменитий був полковник, знаменита люлька. Ти диви, бережи її, не загуби…

– Та що ви, хлопці, їй-бо?! Звісно, не загублю! Це ж пам’ять про діда…

– До речі, тут десь крутилися люди з наукового товариства ТЛІН. Історики науки. Їх подібні речі тех цікавлять… Хлопці, ви не бачили, куди поділися ці кумедні представники ТЛІНу?.. От біда! Відшукайте їх хтось…

Підійшли двоє солідних чоловіків, стали осторонь, обережно приглядаючись до протестувальників. Можливо, сподівалися, що їх не помітять, – але їхні сподівання були марними…

– О-о-ой, хлопці, гляньте, хто до нас завітав!.. Перепрошую. Ви – Олесь Гончар, я не помилився?

– Не помилилися. А це зі мною…

– А ви – Павло Загребельний?

– Так, хлопці, Загребельний. Два голови Спілки письменників заразом.

– Олесю Терентійовичу, Павле Архиповичу, проходьте от сюди, будь ласка, приєднуйтесь до нашого товариства.