Чоловік озирнувся.

– Ох, перепрошую – не побачив одразу! Олесю Терентійовичу, Павле Архиповичу, ви лише погляньте, що тут у ме-не є…

– І що це за… О-о-о, «Кобзар»! Та ще й дореволюційне видання… А що то за отвір просто посередині палітурки?

– Це від кулі. А оці сторінки навіть кров’ю залиті. Ось, погляньте…

Гамір, що стояв довкола, вмить стишився, ніби хтось вимкнув звук радіоприймача. Всі почали потроху підтягуватися до відомих письменників і серйозного чоловіка, який уже передав книжку Загребельному.

– Тут є підпис, між іншим. «Бондарукъ К. Є.» – це хто?..

– Це, до речі, так званий «отаман Лихо», який загинув на околиці Врадіївки у січні двадцять другого року під час перестрілки з чекістами. Отаман був останнім зі свого загону, який активно діяв на Півдні України у попередні роки.

– А ви хто такий? Звідки у вас ця книжка?

– Прізвище моє Нагнибіда, я працюю екскурсоводом в Обласному краєзнавчому музеї Миколаєва. Цей «Кобзар» я виявив у музейних запасниках. То що скажете?

Загребельний спохмурнів, повернув книжечку чоловікові зі словами:

– Дозвольте не коментувати.

Але трохи подумавши, додав:

– Поверніть цей експонат до запасників, будь ласка. І-і-і… давайте ще трохи почекаємо, гаразд?..

– А все ж таки, чому ви відмовляєтеся коментувати?

Усі озирнулися до неприємного на вигляд літнього чоловіка, який мало не буравив відомих письменників пекучим поглядом неспокійних маленьких оченяток, які, здавалося б, жили на зморшкуватому обличчі окремим життям.

– Перепрошую… з ким маю справу? Відрекомендуйтесь, будь ласка.

– Гапочка Остап, журналіст з Харкова.

Письменники перезирнулися, й харків’янину відповів Гончар:

– З вашого дозволу, ми тут не для того, щоб інтерв’ю давати…

– У такому разі для чого ви тут?..