– Ой, ні, хлопці, вибачайте – але ні… Якби ми могли б, то приєдналися б до вас із задоволенням. Однак… вибачайте, якось воно несолідно виглядатиме: ми – і щоб разом зі студентами… Ми краще тут постоїмо.

– Я от лише спитати хотів, чи є тут мої земляки? – обережно поцікавився Олесь Гончар.

– З Дніпропетровська? Авжеж є! Нас, дніпропетровців, тут чимало.

– Це добре, хлопці. Це тішить, – посміхнувся Олесь Терентійович.

– А тут от щойно приходив хтось із Дніпродзержинська. Ну цей, із люлькою Болбочана… Куди це він, в біса, подівся?!

Пошукали, проте марно.

– Мабуть, відійшов кудись чи додому собі забрався… Шкода… Ну, та нехай собі їде! А може, ще з’явиться.

– У будь-якому разі, Олесю Терентійовичу, у нас тут мало не земляцтво.

– А ще багато киян і львів’ян.

– А ще до нас приходять ПТУшники і технікумівці. Теж із Києва.

– Ну, і школярі, звісно…

– Та й інших вистачає! От, наприклад, взяти Вітька Литовченка з журфаку. Він же полтавець!

– Ага, точно. Він тут є?..

Пошукали, але знов-таки не знайшли.

– Та що ж це таке?! Як треба, то не відшукаєш…

– Ну, відійшов. Буває, а чого ж…

– А от пам’ятаєте Демидасів? Це подружжя, він – Радомир, по батькові не пригадаю, а вона – здається, Марія. То вони волиняки з Луцька, а приїхали до нас просто так, смаколиків усяких привезли.

– Авжеж. Усі волиняки – хороші щирі люди. От у нас на факультеті…

– Стривайте, стривайте! – раптом ніби з-під землі випірнув серйозний на вигляд чоловік і з ходу поцікавився: – Кажуть, тут Гончар із Загребельним підходили?!

– Та ось же вони у вас за спиною.