Ось куди воно зайшло, міркував Міллер, підперши підборіддя, погроми. Зітніть ще сотню голів, ще тисячу голів, ще десять тисяч голів, і тоді ми будемо вільними.

Прозвучав м’який сигнал, і за секунду вектор гравітації змінився на декілька градусів ліворуч. Курс змінився, Голден зробив вибір.

Він знайшов капітана наодинці. Той сидів і витріщався в монітор у ходовій. Сяйво підсвічувало знизу його обличчя, ховаючи очі в тінях. Капітан теж виглядав старшим.

– Ти розповсюдив інформацію? – запитав детектив.

– Ні. Ми просто один корабель. Варто нам повідомити всім новини – і вуаля, ми будемо мертві задовго до «Протоґена».

– Мабуть що так, – відповів Міллер і крекчучи вмостився в пусте крісло посту. Шарнірне сидіння ворухнулось без звуку.

– Ми кудись ідемо.

– Я їм у цьому не довіряю, – сказав Голден, – я нікому з них не довірю сейф.

– Можливо, маєш рацію.

– Ми йдемо на станцію Тихо. Там є дехто, кому я… довіряю.

– Довіряєш?

– Ну, щонайменше не маю недовіри.

– Наомі вважає це правильним?

– Не знаю, я не питав. Але думаю, так.

– Майже влучив, – сказав Міллер.

Голден вперше відірвав погляд від екрану і запитав:

– А ти знаєш, як правильно?

– Ага.