– Заходьте до мене в офіс.

Міллер зайшов. Голден з Наомі зайшли слідом. Коли двері за ними зачинилися, першим порушив тишу Фред:

– Я не впевнений, що ви від мене хочете. Я не маю звички робити плани моїх битв публічною інформацією.

– Ми говоримо про штурм станції, – пояснив Міллер, – чогось з добрячим захистом і, можливо, з кораблями того типу, що знищили «Кентербері». Нічого особистого, але це зависока ціль для купки дилетантів на зразок АЗП.

– Гм, Міллере? – сказав Голден, але детектив підняв руку, обірвавши його.

– Я можу вказати вам напрям на станцію «Тот», – вів він далі, – але якщо я це зроблю, а виявиться, що вашого удару не досить, щоб пробити їхній захист – багато людей загине і нічого не буде досягнуто. Під цим я не підпишусь.

Фред підвів голову, мов пес, що почув незнайомі звуки. Наомі з Голденом обмінялись поглядами, сенс яких Міллер не зрозумів.

– Це війна, – продовжив Міллер розходившись. – Я працював з АЗП раніше, і якщо чесно, то ви люди, вправні в маленькому партизанському лайні, аніж в чомусь чималому, справді скоординованому. Половина людей, що говорила з вашого голосу, були несповна розуму, коли їм до рук потрапило радіо. Я бачу, що у вас багато грошей. Я бачу, що у вас гарний офіс. Чого я не бачу, але мені це потрібно бачити, – що у вас є засоби винести цих виродків. Винести станцію – це вам не іграшки. Мені все одно, скільки симуляцій вами проведено. Тепер все по-справжньому. Якщо я вам допомогатиму, то бажаю знати, що ви розрулите це.

Тиша запала надовго.

– Міллере, – порушила її Наомі, – ти ж знаєш, хто такий Фред, еге?

– Смотрящий від АЗП на Тихо, – сказав Міллер. – Його крутість мені не важлива.

– Він Фред Джонсон, – сказав Голден.

Фредові брови піднялися ще на міліметр. Міллер насупився і схрестив руки.

– Полковник Фредерік Люций Джонсон, – пояснюючи, проіменувала Наомі хазяїна кабінету.

Міллер кліпнув.

– Різник станції Андерсон? – запитав він.

– Він самий, – сказав Фред. – Я переговорив з центральною радою АЗП. В мене є вантажний борт з достатньою кількістю штиків на ньому, аби взяти станцію. Повітряну підтримку забезпечить витвір мистецтва – марсіянський торпедоносець.

– «Росі»? – перепитав Джо.

– «Росінант», – погодився Джонсон. – І хоча ви в це й не вірите, та я знаю, що роблю.