Джо посміхнувся, розуміючи, що співбесідник не впевнений у його словах.

– Питання не в довірі, а в здоровому глузді.

Джонсон викашляв сміх.

– І ось чому у вас немає друзів, друже.

– Частково, так.

Більше не було про що розмовляти. Міллер обірвав зв’язок. Все одно вже майже прийшов додому.

Власне, нічого особливого там не було. Куб без розпізнавальних ознак, навіть з меншою особистістю, аніж його діра там, на Церері. Він сів на койку, перевіряючи у терміналі статус корабля-руйнівника. Він знав, що простіше піднятися в доки і глянути самому. Діоґо і компанія збиралися, хоча була слабка надія на те, що наркотичний туман вечірок перед завданням не завадить їм прибути вчасно. А в нього самого навіть такого виправдання не було.

Жулі сиділа у просторі перед його очима з підібганими під себе ногами. Вона була красунею. Вона була схожа на Фреда, на Голдена і на Гейвлока. Хтось, хто народжений у колодязі гравітації, хто пристав до Поясу за власним бажанням. Вона померла за власним бажанням. Вона прийшла по допомогу і занапастила Ерос. Якби ж вона лишилася там, на тому кораблі-привиді…

Дівчина підняла голову, її волосся закручувалося по вектору гравітації. В очах стояло запитання. Звісно, вона була права. Це б просто пригальмувало хід подій, але не зупинило їх. «Протоґен» з Дрезденом відшукали б її просто інтуїтивно. Мали б відшукати. Або повернутися і викопати свіжий зразок. Нічого б їх не зупинило.

І він осягнув, осягнув наче сам про себе, що Жулі була не такою, як інші. Що вона розуміла Пояс і його жителів, розуміла необхідність тиску. Якщо не для зірок, то для чогось подібного. Розкіш, яка їй доступна, була чимось, що Міллер ніколи не пробував і ніколи не мав змогу спробувати. Але вона все рівно відвернулася. Вона прийшла сюди і лишалася навіть тоді, коли вони мали продати її пінас. Її дитинство. Її гордість.

Ось чому він її кохав.

Коли керівник підрозділу безпеки дійшов до доків, стало зрозуміло, що щось трапилося. Це читалося в манері докерів триматися, в їхніх поглядах: вони були звеселені і задоволені. Міллер зареєструвався і пробрався через незручний, вузький, мов торпедний апарат, шлюз, що його виробляли «Оджино-Гауч» сімдесят років тому, до тісного кубрику «Толбота Лідса». Було схоже, що залізяку зварили з двох менших кораблів, абсолютно не турбуючись про дизайн. Протиперевантажувальні крісла були встановлені по троє. У повітрі ширяли аромати старого поту і розпеченого металу. Хтось курив траву настільки недавно, що фільтри ще не встигли поглинути дим. Там стовбичив Діоґо і ще чоловік шість. Всі у різному однострої, але з однаковими нарукавними пов’язками АЗП.