– Пампа, залазь, ва²⁷, – сказав звідкись Діоґо. Міллер не міг сказати, яка з фігур була ним, – труба не чекатиме.

– Я не лечу.

– Са ке? Чому?

– Я вирішив. Я залишаюсь тут.

Настав момент тиші. Міллер на нього чекав. Він мав коди безпеки. Він міг відповзти до старого судна і закрити за собою двері, але він не бажав. Наготував аргументів: він міг повернутися на Тихо лише як пішак для перемовин у Фредових руках; він був втомленим і старим, хоча роки тут ні до чого; він вже маже помер на Еросі одного разу і він тут, аби покінчити з цим остаточно. Він на це заслуговує. Діоґо й інші йому винні.

Він чекав реакції хлопця, намагався вивести його на розмову.

– Що ж, тоді все правильно, – лише і відповів Діоґо, – буона морте²⁸.

– Буона морте, – відповів Джо і вимкнув радіо. Всесвіт був тихим. Зірки над ним помітно зрушились разом зі станцією, на якій він висів. Одна з зірок над ним була «Росінантом». Ще дві – кораблі, які утримував Голден, але Міллер їх розгледіти не міг. Жулі плавала поруч із розпущеним у вакуумі волоссям, крізь неї просвічували зорі. Вона виглядала мирно.

– Якби ти міг повторити все знову, – сказала вона, – якби ти мав усе повторити спочатку?

– Я б не став, – відповів він.

Він дивився, як транспортник АЗП запустив двигуни, як вони загорілися золотим та білим і віддалилися, перетворившись на ще одну зірку. Маленьку. А потім він зник. Міллер повернувся і вгледівся у темну місячну поверхню, у вічну ніч.

Йому просто треба побути з нею ще декілька годин, і вони обоє будуть у безпеці. Всі вони будуть в безпеці. Досить вже. Міллер зрозумів, що посміхається і плаче, сльози стікали по очах у волосся.

– Все буде добре, – сказала Жулі.

– Я знаю, – відповів детектив.

Він нерухомо стояв майже годину, потім розвернувся і розпочав повільне, ризиковане повернення до жертовного корабля, у шлюз, у темне його черево. Там було досить залишкової атмосфери, аби він не спав у скафандрі. Він зняв увесь одяг, обрав собі амортизаційне крісло і заліз на жорсткий холодний гель. Не далі аніж за двадцять метрів п’ять термоядерних пристроїв, достатньо потужних для того, аби затьмарити сонце, чекали на сигнал. Над ним все, що колись було людським на станції Ерос, змінилось і переформувалось, перетікало з форми у форму, наче то ожили картини Ієроніма Босха. І лише за день від нього знаходився «Нову», молот Господа, що мчав сюди.

Міллер налаштував скафандр на програвання старої попси, якою він насолоджувався замолоду, і дозволив собі заснути під музику. Він спав і снив про те, як відшукав тунель позаду своєї старої діри на Церері, і це означало, що він нарешті, нарешті буде вільним.