— Якщо вони знайдуть Ейнштейна, то ми не віддамо його, — сказала Нора.

— Вони можуть нас змусити, — стурбовано промовив Трейвіс.

— Чорта з два.

— Це нам буде чорта з два. Найімовірніше, ці досліди фінансує уряд. Вони нас розчавлять. Ми не можемо так ризикувати. Ейнштейн найбільше боїться повернення до лабораторії.

«Так, так, так».

— А якщо раптом він підхопить сказ, чумку чи… — почала було Нора.

— Зробимо щеплення пізніше, коли все стихне і його шукатимуть не так інтенсивно, — сказав Трейвіс.

Ретривер щасливо заскавчав, обнюхуючи шию й обличчя Трейвіса, таким сентиментальним чином висловлюючи свою вдячність.

— Ейнштейн — це чудо номер один двадцятого століття, — спохмурнівши, сказала Нора. — Невже ти гадаєш, що вони про нього забудуть і припинять пошуки?

— Це може тривати роками, — визнав Трейвіс, гладячи собаку. — Але поступово їхній ентузіазм згасне, як і надія. А ветеринари все рідше зазиратимуть ретриверам за вуха, тоді, гадаю, ми й зробимо ці щеплення. Це найкраще і єдине, що ми можемо зробити.

Чухаючи Ейнштейна, Нора промовила:

— Сподіваюся, ти правий.

— Так і є.

— Сподіваюся.

— Я правий.

* * *

Трейвіса вразило те, що він ледь не позбавив Ейнштейна свободи. Впродовж наступних декількох днів він думав про зловісне прокляття Корнеллів. Можливо, все знову повернулося на круги свої. Його життя кардинально змінилося і стало яскравішим, коли він закохався у Нору і полюбив цього нестерпного клятого пса. Можливо, доля, яка завжди була до нього надзвичайно ворожою, тепер відбере в нього Нору і пса.

Трейвіс був свідомий того, що доля — всього лише міфічне поняття. Він не вірив у пантеон злих богів, які дивляться на нього крізь небесну шпаринку і замишляють зловорожі підступи, але все ж вряди-годи зводив очі до неба. Щоразу, коли він робив якісь хоч трохи оптимістичні прогнози, одразу ж стукав по дереву, щоб відвести злу долю. Ненавмисно перекинувши під час обіду сільницю, Трейвіс одразу ж узяв дрібку солі, щоб кинути її через плече, проте, відчувши себе дурнем, одразу ж струсив сіль з рук. Але його серце забилося частіше від сміховинного забобонного страху, і він заспокоївся лише тоді, коли таки знову взяв дрібку солі й кинув через плече.

Хоч Нора, без сумніву, помічала дивну поведінку Трейвіса, їй вистачало тактовності не говорити нічого про його страхи. Вона намагалася підняти йому настрій своєю ненав’язливою і тихою любов’ю, захоплено обговорюючи їхню майбутню поїздку у Вегас. Нора постійно була у прекрасному настрої і без стукання по дереву.

Вона не здогадувалася про нічні жахи Трейвіса, бо він їй про це нічого не розповідав. А йому ось дві ночі поспіль снився один і той же поганий сон.