Усі шпінгалети й засуви були з їхнього боку. 

Вартові навмання пробиралися вологими дахами, а сонце випалювало ранковий туман. Не те щоб сьогодні можна було чекати чистого повітря — важкі клуби диму та затхлості оповили місто, наповнивши його сумним запахом мокрого попелу. 

— Де це ми? — запитав Морква, допомагаючи іншим вибратися на слизький місток. 

Сержант Колон роззирнувся довкола лісу димарів. 

— Якраз над ґуральнею Джимрода Обіймиведмедя, — сказав він. — Точнісінько, бачите, поміж палацом та площею. Десь тут точно пролітатиме. 

Ноббі задумливо оглянув фасад будівлі. 

— Був я там разок, — промовив він. — Перевіряв однієї темної ночі їхні двері, вхопив за клямку, а вони й відчинилися. 

— Еге ж, самі взяли й відчинилися, — похмуро мовив Колон. 

— А шо? Треба було просто піти геть? Я ж мав переконатися, що там не зловживають. Шикарне місце. Усі ці трубки і все таке. А пахне як! 

— Сім хвилин — і пляшка свіжого віскі у тебе в руках, — зацитував Колон. — «П’ять крапель на коня» — написано на етикетці. Знають свою справу. Випив я раз тих п’ять крапель, то з коня цілий день не злазив. 

Він припав на коліна та розгорнув загорнутий у мішковину пакунок, який із великими труднощами тягнув на собі, коли вони вилазили на дах. У його руках замайорів довгий лук та сагайдак зі стрілами. 

Він повільно підняв лук, немов мав до нього якусь особливу шану, і провів по ньому своїми пухкими пальцями. 

— Знаєте, — промовив він тихо, — я дуже вміло вправлявся з цією штуковиною замолоду. Капітанові не слід було забороняти мені стрільбу з лука. 

— Ми це вже чули, — без жодної зацікавленості сказав Ноббі. 

— Ну, я вигравав призи. 

Сержант розмотав нову тятиву, зачепив на одному кінці лука, став на ноги і потягнув її до іншого кінця, крекнув… 

— Емм, Моркво? — сказав він, трохи засапавшись. 

— Так, сержанте?