— А, ну так, — сумно сказав Ноббі. — Старі ми щасливчики. 

Патрицій приліг. Декілька щурів намагалися витягти з-під його голови подушку. 

— Зовні усе летить шкереберть, я так розумію, — сказав він. 

— Так, — із сумом підтвердив Ваймз. — Маєте рацію. Ви зараз у найбезпечнішому місці у місті. 

Він встромив іншого ножа у шпарину поміж каменів і намагався підважити, а лорд Ветінарі зацікавлено за цим спостерігав. Ваймзові вдалося просунутися на шість футів від землі і зрівнятися з решіткою. 

Тепер він взявся відколупувати вапно навколо ґрат. 

Патрицій недовго спостерігав — взяв із маленької полиці, що була позаду нього, книгу. Щури читати не вміли, то й бібліотека, яку йому вдалося зібрати, була бароковою, але від нових знань він ніколи не відмовлявся. 

Знайшов свою закладку на сторінках «Плетіння мережива крізь віки» і прочитав декілька сторінок. 

Згодом на книгу впало декілька шматків вапна, тож він підняв голову. 

— Як успіхи? — запитав він ввічливо. 

Ваймз скреготів зубами і не переставав колупати стіну. За тією решіткою виднілося брудне подвір’я, що було не надто світлішим за саму камеру. В одному з його кутів стояла купа гною, але зараз вона мала виглядала дуже привабливий вигляд. Принаймні привабливіший за темницю. Купа гною у ці дні — набагато краща за справи у торговій палаті Анк-Морпорка. 

Щось у цьому, мабуть, було алегоричне. 

Він колупав, колупав і колупав. Лезо ножа дзвеніло й вигиналося в його руці. 

Бібліотекар задумливо чухав свої пахви. Йому проблем вистачало. 

Він прийшов сюди, сповнений ненависті до злодіїв книг, і вогонь тієї ненависті все ще у ньому палав. Але йому явилася заспокійлива думка. Хоч злочини проти книг — це найгірші злочини, помсту, мабуть, доведеться відкласти на потім. 

Йому було по цимбалах, що люди роблять одне з одним, та були вчинки, на які, як він вважав, слід було реагувати різко, якщо злочинець ставав надто самовпевненим і чинив погано не лише з людьми, але й з книжками.