— Нєа, — промовив натомість. 

— То все, що нам треба, у такому випадку, — повільно сказав Ноббі, — підрихтувати рівень вірогідності. 

Коло середнього прута з’явилася тоненька шпаринка. Ваймз розумів, що це не те, чого він хотів, але з чогось треба було починати. 

— Можливо, потрібна допомога? — сказав Патрицій. 

— Ні. 

— Як знаєте. 

Вапно уже наполовину згнило, але глибоко в камінні були прути. Під шаром іржі було повно заліза. Колупати доведеться довго, але треба було щось робити, а ще колупання у стіні відволікало від непотрібних думок. Ну хоч це у нього ніхто не забере. То був правильний, справедливий виклик; колупаючи стіну, ти знаєш, що колись переможеш її. 

От у цьому «колись» і була вся біда. Колись Великий А’Туїн дійде до краю всесвіту. Колись загаснуть зорі. Колись і Ноббі помиється, хоча для цього доведеться радикально переосмислити природу Часу. 

Все ж він не спинявся і лупав вапно, аж раптом перестав, бо щось мале й бліде доволі повільно залетіло ззовні. 

— Арахісове лушпиння? — здивувався він. 

У ґратованому отворі дороги дриґом з’явилося обличчя Бібліотекаря, обрамлене обвислими щоками, і так вже він шкірився, що менш страшним — ще й у такому положенні — не став. 

— Уук? 

Орангутан сповз зі стіни, вчепився за решітку і потягнув її на себе. Було видно, що старався він добряче, здавалося, від такої напруги м’язи на його грудях, немов танцювали пава́ну[23], гупаючи то вперед, то назад. Його рот, повен жовтавих зубів, заціпенів у мовчазній сконцентрованості. 

Почувся скрегіт заліза, і решітка піддалася. Мавпа відкинула її вбік і потягнулася руками у запилений отвір. Тоді найдовші руки Закону схопили закам’янілого від подиву Ваймза за плечі і одним махом витягли з камери. 

Ватага продовжувала дискутувати. 

— Добре, — сказав Ноббі. — Яка вірогідність поцілити драконові у разливе місце, якщо стояти на одній нозі, вдягнувши капелюх задом-наперед, і з хустинкою в роті?