— Хмм, — сказав Колон.
— Шанси мізерні, — сказав Морква. — Хоча, здається мені, що з хустинкою — це ти вже переборщив.
Колон не витримав.
— Вирішуйте уже, — сказав він. — Мої ноги несуть мене спати.
Ваймз встав із брудного вугілля і витріщився на Бібліотекаря. Він щойно пережив те, що для більшості людей було б шоком. Зазвичай йому доводилося спостерігати щось подібне за більш неприємних обставин, як, наприклад, бійка у «Латаному барабані», коли примат просто хотів трішки спокою, аби насолодитися пінтою пива у тиші роздумів. Може, Бібліотекар і має вигляд, немов набитий каучуковий міх, але ніхто не бачить, що замість наповнювача там — м’язи.
— Це було неймовірно, — більше слів він не знайшов. Опустив погляд на погнуту решітку і відчув, що в голові немов потемніло. Ухопився за покручений метал.
— Часом не знаєш, де зараз Вонс? — додав він.
— Іек! — Бібліотекар сунув йому під носа пожмаканий шмат пергаменту. — Іек!
Ваймз прочитав напис.
— У моєму місті! — заричав він. — У моєму клятому місті!
Він обома руками схопив Бібліотекаря за шерсть на грудях і підняв до рівня очей.
— Котра година? — прокричав він.
— Уук!
Довга рудоволоса рука спрямувалася догори. Ваймз глянув, куди він вказує. Сонце, безсумнівно, мало вигляд небесного тіла, що от‑от сягне зеніту і думками уже повільно вкривається пеленою сутінків…
— Я, бляха, не дам цьому трапитись, ясно тобі? — кричав Ваймз, теліпаючи приматом туди-сюди.
— Уук, — терпляче проказав Бібліотекар.
— Що? Ой. Вибач, — Ваймз поставив орангутана, який виявився достатньо розумним, аби не роздувати проблеми. Бо чоловік, який від злості не помітив, що з легкістю підняв стосорокакілограмового примата, точно одержимий ідеєю.
Він почав роззиратися навколо.