Ваймз задумався про фантастичний вимір. Ось куди вони полетіли. У світ нашої уяви. А коли кличемо їх знову, то самі собі їх ліпимо, немов із тіста. Лиш отримаєш ти, людино, не імбирний хлібець, а те, чим є сама. Свою темряву, втілену у формі… 

Ваймз ще раз перечитав уривок і взявся гортати наступні сторінки. 

Їх не було багато, решта книги була обвугленою масою. 

Ваймз повернув книгу орангутану. 

— А якою людиною був де Малахіт? — запитав він. 

Бібліотекар замислився над цим з усією серйозністю, що притаманна тим, хто знав «Словник міських біографій» напам’ять. І знизав плечима. 

— Майже святою? — запитав Ваймз. 

Орангутан замотав головою. 

— Що ж, винятково злою? 

Орангутан знизав плечима і знову замотав головою. 

— На твоєму місці, — сказав Ваймз, — я б заховав цю книгу у надійне місце. І з нею ще книгу Законів. Ті кляті книжки надто вже небезпечні. 

— Уук. 

Ваймз потягнувся. 

— А тепер, — сказав, — ходімо вип’ємо. 

— Уук. 

— Але по одній. 

— У-ук. 

— Ти ставиш. 

— Еек.