– Хіба тобі не страшно вмерти не в бійці, а від руки поганого ворожбита?

– Хочеш чи не хочеш, – відповів Таргітай, – а вмерти треба…

– А що, коли б ми з Калікратом…

– Мовчи, – схопивши за руку кухаря, пошепки сказав скит. – Ти задумав страшне діло. Подякуй Калікратові, він добрий побратим, а я мушу вмерти. Джура царський мусить лягти в домовину з царем.

Діодор подививсь на Калікрата й на мовчазне питання юнака заперечно хитнув головою. Як не підступавсь Діодор до Таргітая, він уперто стояв на своєму й не згоджувавсь на втечу з селища. Нарешті він навіть образивсь:

– Мовчи, елліне! Сколот не може зрадити свого народу та звичаї. Я мушу вмерти й умру.

Згодом він підвівсь, попрощався з греками й пішов у селище, а за ним, обнявшись, поплентались два його наглядачі.

БУНТ СКИТСЬКИХ НЕВІЛЬНИКІВ

БУНТ СКИТСЬКИХ НЕВІЛЬНИКІВ

Греки навантажили збіжжя в човни, попрощалися з Таргітаєм, якого бачили вже востаннє, і човни попливли вниз річкою до Бори-стену. Олександер сподівавсь спуститися Бористеном у Понт Евк-сінський і попід берегом добратись до Ольвії, а з Ольвії вже легко потрапити до Пантікапеї, бо обидві ці колонії мали постійні зносини морем. Річка була широка й вільна. Пливти було легко. Гребці ледве гребли веслами: сама течія несла важкі грецькі човни. Хлопці й Діо-дор були сумні й мовчки сиділи, спершись спинами на мішки з пшеницею. Навіть Олександер сидів похмурий, насупивши брови й похнюпивши носа, що було за ознаку великого гніву. Еллінові шкода було молодого життя Таргітаєвого, і він гнівавсь на дикі звичаї вар-варів-скитів. Він, як усякий грек, не помічав темних сторін культурного життя Геллади й греків, особливо тут, у Скитії, серед звірячих облич войовничих і темних степовиків. Решта греків, прикажчики й стрільці, навпаки, були веселі й задоволені. Скінчилася трудніша половина шляху, і вони радісно думали, що пливуть нарешті додому. Вони навіть почали були веселої пісні, але пісня ця швидко замовкла серед пустельних берегів скитської річки.

Надвечір зібралися грізні чорні хмари, і знявсь скажений холодний вітер. Греки вийшли на берег і стали табором коло броду. Ніч наступала темна й беззоряна. Вітер гнув верби та лозу додолу й гучно кидав холодні хвилі річки на берег. Подорожні, загорнувшись у теплі халамиди, сиділи коло багать і грілися. Круг табору свого вони виставили вартових. Невесела була ця ніч. З греками не було вже ватаги Рудого, і вони почували, що досить самотні серед цього дикого малолюдного краю, де, як звірюка, завивав та ревів вітер, а в унісон вітрові було чути далеке вовче виття. Греки просиділи коло багать години зо дві, розмовляючи про Таргітая. Згадували вони його, як згадують небіжчика. Олександер лаяв ворожбита Вовка й обвинувачував його в Таргітаєвій смерті.