Наслідки візиту до Дессі тривали ще два дні, а потім вивітрювалися, і тоді поверталися мігрені, й бізнес ішов не так успішно, як минулого року. Ось така була Дессі й таке вона вміла робити. Вона носила в оберемку радість життя, так само як Семюель. Вона була улюблениця, її пестила вся родина.

Красунею Дессі не була. Можливо, вона навіть не була гарненькою, але вона випромінювала таке світло, яке спонукає чоловіка слідувати за жінкою у надії, що якась частина того світла перепаде і йому. Можна було очікувати, що з часом вона забуде своє перше кохання і знайде інше, але того не сталося. Якщо добре подумати, всі Гамільтони, попри їхню несхожість, були однолюби. Жоден з них не був здатний на легковажне чи мінливе кохання.

Дессі не просто здійняла руки догори і здалася. Усе було значно гірше. Вона продовжувала робити все, що раніше, і бути такою, як завжди,— але світло згасло. Люди, котрі її любили, вболівали за неї, дивлячись, як вона старається, і пробували їй у цьому допомагати.

Друзів Дессі мала хороших і вірних, але вони були люди, а люди хочуть, щоб їм було приємно, і терпіти не можуть, коли почуваються кепсько. З часом усі ці місіс Морисон почали знаходити поважні причини не ходити до маленького будиночка біля булочної Рейно. Вони не зрадили. Просто не хотіли сумувати, а хотіли бути щасливими. Дуже легко знайти логічну і переконливу причину не робити того, чого робити не хочеться.

Кравецька справа Дессі почала занепадати. А ті жінки, які гадали, що їм потрібна нова сукня, так і не зрозуміли, що потрібне їм було щастя. І якщо містер Морисон почав продавати готовий одяг, цілком природно, що місіс Морисон стала його носити.

Уся родина тривожилася через Дессі, але що можна зробити, коли вона не хотіла визнавати, що з нею все негаразд? Вона нікому не розповідала про болі в боку, іноді нестерпні, але болі швидко минали і повторювалися не так уже й часто.

А потім помер Семюель, і світ розколовся на друзки, як скляна тарілка. Його сини й дочки, його друзі тицялися наосліп серед уламків, намагаючись змайструвати собі якусь подобу нового світу.

Дессі вирішила продати свою справу, повернутися на ранчо і мешкати разом з Томом. Продавати їй особливо й не було чого. Лайза знала про це, Олів також, і Дессі написала Томові. Але Вілю, який сидів насупившись за столом у закусочній «Сан-Франциско», ніхто нічого не сказав. Віль закипав усередині; нарешті він зібгав свою серветку і підвівся.

— Я дещо забув,— пояснив він Адаму.— Побачимося у потязі.

Він пройшов півкварталу до будиночка Дессі, перетнув зарослий садок і подзвонив у двері.