Дессі ласкаво всміхнулася.

— Вілю, ти завжди вважав його дивним. Тобі здавалося дивним, що він не хоче займатися бізнесом.

— То зовсім інше. А тепер він замкнувся. Не розмовляє. Вештається по горах уночі. Я їздив до нього і — він пише вірші, весь стіл завалений аркушами паперу.

— Невже ти ніколи не писав віршів, Вілю?

— Ніколи.

— А я писала. Списувала купу аркушів і завалювала ними стіл.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Дозволь мені самій вирішувати,— м’яко сказала Дессі.— Я дещо втратила. Я хочу спробувати знову це знайти.

— Ти верзеш дурниці.

Вона обійшла стіл і обійняла його за шию.

— Братику любий,— промовила вона.— Будь ласка, дозволь мені вирішувати самій.

Віль сердито вискочив з дому і ледь устиг на потяг.

2

Том зустрів Дессі на вокзалі в Кінг-Сіті. Вона, уважно вдивляючись у кожну запряжку, побачила його з вікна вагона. Том аж сяяв увесь, обличчя його було так чисто поголене, що засмагла шкіра нагадувала поліроване дерево. Він акуратно підстриг свої руді вуса. На голові був ковбойський капелюх-стетсон з пласкою тулією, а жовто-брунатну куртку з бантовими складками перетягував ремінь з перламутровою пряжкою. Черевики його так блищали на сонці, що було зрозуміло — він протер їх носовичком, щойно показався потяг. Його міцну засмаглу шию міцно охоплював твердий комірець, а ще він пов’язав блакитну краватку з булавкою у формі підкови. Том намагався приховати хвилювання, плескаючи загрубілими від роботи коричневими руками.

Дессі несамовито замахала рукою з вікна і закричала:

— Я тут! Томе, я тут! — хоча й розуміла, що він не може її почути крізь скрегіт коліс. Вона зійшла сходинками і побачила, як він схвильовано дивиться не в той бік. Дессі всміхнулася і підійшла до брата ззаду.

— Перепрошую, незнайомцю,— спокійно промовила вона.— Є тут такий собі містер Том Гамільтон?

Він різко обернувся, зойкнув від радості, схопив сестру у ведмежі обійми і затанцював навколо неї. Однією рукою він підхопив її над землею, а другою ляскав по сідницях. Він лоскотав їй щоки своїми колючими вусами. Потім узяв її за плечі й уважно подивився в обличчя. Вони обоє відкинули голови і зайшлися сміхом.

Начальник станції висунувся зі свого віконця й обіперся об підвіконня ліктями у чорних нарукавниках.