Дессі обідала на самоті й підійшла відчинити йому двері з серветкою в руці.

— О, привіт, Вілю,— промовила вона і підставила йому щоку для поцілунку.— Коли ти приїхав у місто?

— Я у справах,— відповів він.— З потяга на потяг. Мені треба з тобою поговорити.

Вона провела його до кімнати, що правила і за кухню, і за їдальню в симпатичному помешканні з квітчастими шпалерами. Машинально налила чашку кави і поставила перед ним, потім присунула ближче до нього цукерницю і молочник.

— Ти заходив до мами? — спитала вона.

— Я з потяга і на потяг,— повторив він сердито.— Дессі, ти справді хочеш переїжджати на ранчо?

— Подумувала про це.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Чому ж ні? — непевно всміхнулася вона.— Що в цьому поганого? Нашому Томові дуже самотньо там.

— У тебе тут чудово ідуть справи,— сказав Віль.

— Немає тут у мене ніяких справ,— відповіла Дессі.— Я думала, ти знаєш.

— Я не хочу, щоб ти їхала,— похмуро повторив він.

Дессі невесело всміхнулася і спробувала перевести все на жарт.

— Мій старший брат такий мудрий. Поясни Дессі, чому ні.

— Там надто самотньо.

— Удвох з Томом нам буде не так самотньо.

Віль сердито надув губи.

— Том не при своєму розумі,— вихопилося у нього.— Тобі не слід залишатися з ним наодинці.

— Він нездужає? Йому потрібна допомога?

— Я не хотів тобі говорити,— гадаю, Том так і не оговтався після... після татової смерті. Він дивний.