– Ну-у-у, де вже мені… Я піддала ризику завдання Батьківщини, ти ж і без мене все знаєш. От тільки не треба знов цих вибачень! Облиш.
– А-а-а… про Мирослава Сергійовича вашого так нічого й не вдалося дізнатись? Геть зовсім нічого?
– Анічогісінько! – Марія Явтухівна скривила губи й тяжко зітхнула. – Таємниця то є велика, державної ваги! Процес закритий, вирок суду невідомий. Що? Як? Нічого невідомо! Був чоловік – і нема його! Отак.
1975. Мурльо
1975. Мурльо
Середня школа № 20, Київ, 8 травня 1975 року
Середня школа № 20, Київ, 8 травня 1975 року
– Миколо Семеновичу…
– М-м-м-м?.. – він насилу розліпив набряклі повіки та пробурмотів, ледве рухаючи розпухлим язиком: – Тобі ч-ч-чо треба, га?
– Миколо Семеновичу, ви зараз мали б у нас урок вести, проте…
– У-у-у… ур-рок-к?.. Як-кий ще ур-рок-к…
– Урок історії. Ви ж історію у нас викладаєте.
– Т-ти… т-ти з як-кого клас-с-су, ком-маш-шко?
Хоча… яка, в принципі, різниця, з якого саме? Теж мені велика справа…
Головне, що сьогодні було восьме травня, передсвятковий день. З самого ранку він встиг завітати до Подільського районного військкомату, розташованого буквально в двох кварталах від місця його роботи – на вулиці Жданова, – й отримати ювілейну медальку «ХХХ років Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Потім поспішив сюди, в підсобку кабінету, але тільки-но встиг поставити під стіл солідний на вигляд, хоча і дещо потертий портфель, як у двері кабінету вже стукала особисто директорка школи: «Миколо Семеновичу, на вас вже всі чекають в актовій залі! Ходімо».
Потім замість першого уроку були урочисті збори. Всі ветерани війни сиділи в президії, а попереду всіх, поруч із самою директоркою – місце для нього. І недарма: адже у кого ще на грудях був настільки розкішний «іконостас»? І от навіть сьогодні – чергова медалька з рук самого воєнкома.
Тому виступав Микола Семенович першим з ветеранів. Розповів про подію, що мала місце рівно за рік до Великої Перемоги – про звільнення Севастополя[152] від німецько-фашистських загарбників. Хоча, якщо чесно, він особисто Севастополь не звільняв… воював на трохи іншому напрямі та й загалом в інших військах… Але достатньо було навмання тицьнути пальцем в «іконостас» на своїх грудях і мовити: «Оце мені за Севастополь дали, за місто руської слави! Там така битва була… Справжнє пекло», – щоб усі повірили. А все інше… Хоча, зрештою, він учитель історії чи ні? Якщо вчитель – мусить розповісти, як воно було… у відповідності до «Короткого курсу історії ВКП(б)» під особистою редакцією товариша Сталіна! Хоча… навіщо такі подробиці цим комашкам – сучасним школярам сімдесятих років?! Вони просто мусять слухати, не запитуючи зайвого.