В усякому разі він нізащо не дасть скривдити ні себе, ані своїх близьких, як дозволив це, приміром, добрий, проте безхарактерний безхатько Бокал-Бобокал, якому мерзотник-офіцер поламав усе життя. Ні-ні-ні, Владька не дозволить зробити з собою нічого подібного! Не дозволить нізащо…

Охтирка, листопад 1974 року

Охтирка, листопад 1974 року

– Маріє Явтухівно, мені так шкода, що ви через мене постраждали!

– Доро, ти чого це?! Головне, що тебе вдалося врятувати, а решта…

– Але ж вас аж сюди законопатили – в Охтирку цю! Це ж і справді у порівнянні з Києвом жахлива «діра», яких ще пошукати треба… Знаєте, що про цю назву розповідають? Що їхала якось цариця Катерина Друга місцевою розбитою дорогою, а колеса її карети…

– А колеса її карети повсякчасно потрапляли то до баюри, то до калабані, то до вибоїни? Тоді цариця-німкеня щоразу вигукувала: «Ох, тирка!.. Ох, тирка!..» – маючи на увазі «дірки» в дорозі?.. Знаю, знаю! Всі місцеві цю байку про Катерину знають і одне одному переповідають.

– Ну, ще б пак!

– А тому облиш, дівчинко! Тим паче, якби тільки треба було повторити все спочатку, я б повторила не замислюючись.

– О-о-ох, Маріє Явтухівно, яка ж ви!

– Та отака, як вже є. А ти хіба не повторила б?

– Мене рятували, то що я мала би повторювати?

– Ах, так! Вибач, я трохи не зорієнтувалася.

– Хіба що… Можливо, знаючи, які неприємності чекають на вас через мене, я, ймовірно, не пішла би з тієї сміттєвої купи до вас! Хай би краще там померла, чим щоб через мене…

– Доро, ти чого це?

Схопивши молоду жінку за обидві руки, Марія Явтухівна зазирнула їй в очі та продовжила проникливим голосом:

– Ти ж поглянь на себе, якою красунею виросла!.. На меблевій фабриці працюєш, родичі знайшлися, заміж вийшла, діточок двоє… Що не так?

– Але ж ви…

– Та й мені гріх нарікати на долю! Адже саме тут, у цій «дірці» – в Охтирці, я свого Мирослава зустріла.

– Але ж його знов забрали…