– Та що ти таке кажеш, к-ком-маш-шко? А скажи-но, як звали цього… ну-ну-у-у… от керівника школи гладіаторів, звідки втік Спартак, – як?..

– Лентул Батіат.

– Тьху, щоб тобі… Вірно. Але ти все одно брешеш! Мабуть, у кіно «Спартака»[154] подивився. Що на це скажеш, хіба ні?

– Тоді спитайте про героїв, які є в книжці, але яких нема в кіно!

– А чого ж, можна й так… Германець, сподвижник Спартака?

– Еномай.

– Жінка, в яку Еномай втріскався по вуха, але яка любила Спартака?

– Евтібіда.

– А жінку Спартака як звали?

– Ну, це зовсім просто: Валерія. А в кіно – Варінія[155].

Після півлітра зубрівки краще було б сидіти в темряві, бо світло різало очі. Проте не втерпівши, вчитель помацав перед собою, знайшов вимикач настільної лампи, клацнув ним і спрямував яскравий світловий конус в обличчя малому негідникові. Так Миколі Семеновичу було зручніше – бо нагадувало часи, коли він займався…

Втім, байдуже, що там було в минулому, коли він ще не встиг перекваліфікуватися у шкільні вчителі. Важливо, що зараз перед вчителем стояв, примружившись від сліпучого світла, що нестерпно різало очі, типовий відмінник. Такий дурити старшого навряд чи стане. Але найважливішим було те, що малий тримав у руках!

– Вода?! Це яка там у тебе?

– «Миргородська», як ви і просили.

– Просив? Хто – я?

– Ну так! Ми зайшли до кабінету історії ще на перерві, почули тут, у підсобці шарудіння. Мене завжди просять зазирнути кудись, отож я зазирнув – а ви якраз зубрівку допиваєте. Тоді й попросили мене збігати за водою в гастроном на розі Червоної площі та Жданова. До речі, ось решта…

Спартак простягнув учителеві зіжмакані карбованці та якісь копійки.

– Карбованці дай мені, а копійки можеш залишити собі на морозиво. А воду давай сюди, базікало!

Нетерпляче вирвавши пляшку з простягнутої руки, вчитель притулив зубчастий бляшаний корок до краю стільниці, точним ударом долоні з першого разу відкоркував пляшку, присмоктався до горлечка і пив, пив, жадібно ковтав газовану мінералку… Лише коли пляшка наполовину спорожніла – задоволено відригнув і блаженним тоном мовив:

– А-а-а, як добре!.. На твоє щастя, комашко, ти ще не знаєш, до чого це зле – коли закусь погана.