– Ну, отже, було це ще до війни. Їхали ви якось уральським степом, їхали. Раптом бачите: край дороги стоїть грубо збитий стіл з необструганих дошок, поруч з ним стілець, на столі пляшка оковитої, хліб, м’ясо смажене, огірки квашені на газеті розкладені. На пошарпаному стільці чоловік сидить і вам рукою махає. Ви тоді автомобіль зупинили, вийшли, а незнайомець вас і запитує: «Привіт! Знаєш, хто я такий?» – «Ні, не знаю! Звідки ж мені знати?» – «Ну, отож знай: я – Петька, ординарець самого Чапая Василя Івановича». – «Та ну?!» – «Кіно бачив?» – «Авжеж!» – «Ну отож. В кіно показали, що мене вбили, коли я за Чапаєм у річку Урал кинувся, але насправді біляки мене не дістали, стріляли, але промазали. Живий я насправді». – «Отакої!..» – «Так-так, живий. Але живий не просто так, бо мене до Чапая насправді ОГПУ приставило, щоб я за ним слідкував…»

– Що таке ОГПУ, ти знаєш, комашко? – перервав Спартака вчитель.

– Об’єднане державне політичне управління. Те саме, що зараз КДБ.

– Так, вірно. Продовжуй.

– Ну от, незнайомець і каже: «Отож мене до Чапая насправді ОГПУ приставило, тому я й живий, бо скільки чекістів не стріляй, нас не перестріляєш. Ми, вважай, безсмертні». А ви йому: «Ну, Петька-Чапай, ти даєш!.. От ти який, виявляється». А він: «Так, отакий я. Але про те, що я живий, ти нікому-нікому не розказуй, бо то є таємниця державної ваги! Як я дуба вріжу – тоді можна, а доки живий – то є таємниця, отак… А поки що давай-но червоного героя пом’янемо, бо сьогодні день його загибелі…»

– Дата загибелі Чапаєва яка? – знов перервав учня Микола Семенович.

– П’яте вересня дев’ятнадцятого року.

– Вірно. Далі?..

– А далі…

Утім, що сталося далі, Спартак не встиг розповісти, бо приглушене гудіння, що долинало в підсобку з класу через причинені двері, раптом змінилося на жахливі хлоп’ячі крики та пронизливе дівчаче верещання. Відштовхнувши учня, Микола Семенович кинувся до дверей, але сп’яну попервах промахнувся, добряче гепнувся в стіну й лише з другої спроби таки опинився у власне кабінеті. А там на порожньому майданчику біля дошки розгорілася кривава (до заюшених носів) бійка: Йоська Гороховський, Данька Красноштан та Артак Арзуманян щосили мутузили один одного. Четверо дівчат, які перед тим гралися в «резиночку», перелякано забилися в куток, щоб не потрапити ненароком під удар кулака.

– Ану стоп! – гримнув на хлопців Микола Семенович і завмер, безсило привалившись до стінки, бо ноги його не тримали. – Це що таке за неподобство? Ви що, вилупки, посидіти тихо без мене не можете?

– Можемо, – хлюпнув розбитим носом Данька, – от тільки нехай Йоська не б’ється.