Попри висловлені Ремкою побоювання, «підправлене» медовухою світле пішло, що називається, «на ура». Перший тост проголосили за знайомство – оскільки газетярі прибули безпосередньо з Києва, тоді як телевізійник – з Дніпропетровська. Другий тост підняли за майбутні ринкові успіхи Охтирського пивзаводу, який вже зараз випускає вельми пристойну продукцію. Третій тост, за традицією, мав бути «жіночим», отож відгукнувшись на пропозицію Спартака, випили за ту саму «жінку» – за ЖУРНАЛІСТИКУ, яка об’єднала їх усіх: випускника журфаку, колишнього вченого-металурга і колишнього аспіранта-історика. Далі вже не тостували, а лише повільно сьорбали «йоржик з перцем», в міру необхідності доливаючи у свої склянки або пиво, або медовуху – кому чого хотілося. У паузах між тостуваннями і поїданням «тормозків» кожен розповідав, як заведено, ті чи інші журналістські бувальщини.

Буйтур Всеволод повідав, як торік їздив на Тернопільщину до села Шумляни, щоб записати розповідь пані «Стефи» – Марії Пальчак, учасниці останнього зіткнення останньої боївки УПА з радянськими «чекістами» у квітні 1960 року. Згодом виявилося, що інтерв’ю з нею вийшло друком на першій шпальті газети «Український націоналіст» і по факту стало останньою прижиттєвою публікацією, присвяченою цій героїчній жінці, яка невдовзі відійшла у засвіти.

– Та ну, заливаєш! – махнув рукою Ремка Богораз, якому розповідь колеги явно не сподобалася. – Яке там УПА у шістдесятому році?! Це що, виходить, вони існували іще півтора десятиліття по війні, так?..

– Саме так, – охоче кивнув Буйтур Всеволод. – І не просто існували, не просто по схронах переховувалися, а воювали зі зброєю в руках!

– Маячня.

– Не віриш?! Ну-у-у, то твоє дурне діло…

Щоб трохи розрядити ситуацію, Спартак розповів тематичний анекдот:

– Йде чоловік лісом, гриби збирає. Раптом із самісіньких хащів вистрибує літній чоловік в однострої з німецьким «шмайсером» в руках і запитує: «Дядьку, скажіть, чи є в селі німці?» – «Та що ти таке кажеш, чоловіче?! Вже півстоліття, як війна скінчилася». – «Тьху ти! А я, дурень, і досі поїзди під укіс пускаю».

Посміялися.

Потім Буйтур Всеволод додав, що буквально через пару місяців після публікації останнього прижиттєвого інтерв’ю пані «Стефи» на нього вийшов маріуполець, який відрекомендувався Жданом Костівим і повідомив, що є сином Олега Цетнарського – ще одного учасника того легендарного бою! Нібито «чекісти» залякали його матір (яка саме тоді була при надії), й вона була змушена розповісти все, що знала про останню боївку УПА, після чого переїхала в Маріуполь (тодішній Жданов) і змінила прізвище. Історія, звісно, цікава – от тільки як її перевірити, якщо пані Ольга (матір Ждана Костіва і вдова Олега Цетнарського) позаторік померла від раку, не маючи на руках жодних матеріальних доказів на підтвердження правдивості своєї розповіді?..