– А втім, давай-но лягатимемо спати! Ми й повечеряли, і все повипивали, а завтра зранку мені ще треба до Марії Явтухівни збігати. Бо раптом вдасться її розговорити?! Принаймні я сподіваюся на це. Дуже сподіваюсь…

1999 «Ти запізнився…»

1999

«Ти запізнився…»

Дніпропетровськ, кінець лютого 1999 року

Дніпропетровськ, кінець лютого 1999 року

– Еге-гей, Густавівно! Диви, чим нас сьогодні ощасливили…

Арнольд виструнчився у величній позі перед ліжком паралізованої матері, вимахуючи у повітрі перед собою невеличким мішечком.

– Чи знаєш ти, що це таке, га? Нумо давай-но перевіримо твою кмітливість. Адже хочеться знати, чи відшибло у тебе щось окрім розуму… Бо дивись мені: якщо не відшибло, я тобі ще жениха знайду годящого! Ти ж, Густавівно, можна прямо сказати – майже ідеальна жінка: весь час лежиш та й лежиш собі в ліжку. Лежиш, лежиш, нічого не робиш – тільки я та я за тобою весь час доглядаю.

А так – ти лишень уяви: попервах ми удвох із бахуром твоїм станемо за тобою ходити, а потім уже й він один. Бо я нарешті улаштуванням власного статевого життя займуся. А бахур цей твій – йому ж лафа суцільна! Бо як захоче тебе відшпилити – йому достатньо буде на тебе видертися, і все. Ти завжди у ліжку, завжди готова віддатися… Ну що, Густавівно, скажеш, я настільки вже не правий?..

Вона мугикнула з явним надривом. Розцінивши це якось по-своєму, Арнольд криво усміхнувся й поквапився заспокоїти матір:

– Гаразд, гаразд, не нервуйся: шуткую я, шуткую… Ще б пак! Адже поряд із твоєю повсякчасною готовністю до злягання з мужичками ти маєш також два грандіозні недоліки. По-перше, якщо хтось і видереться на тебе – то з тебе самої тоді або ж дрек[81] полізе, або ж сцяки поллються, а потім прибирай за тобою і мий… А по-друге, ти навіть ноги перед мужичком своїм розсунути самостійно не можеш – що неприємно, погодься. От моя Таткатутка знаєш як ніженьки свої солоденькі переді мною розсувала, га?! О-о-о, моя ненаглядна Таткатуточка, де ти зараз, дівчинко?..

На деякий час Арнольд завмер, замріяно заплющивши очі, але потім смикнувся усім своїм хирлявим тілом і продовжив:

– А втім, схоже, про Таткатуточку доведеться все ж таки позабути, хоча вона все не йде у мене з пам’яті та не йде. І навіть досі я моїй дівчинці подумки присвячую цілі поеми. Ось наприклад, коротенько…

Й різко відсунувши назад праву ногу, колишній вчитель заходився декламувати виразно, з напівтваринним підвиванням: