– Саме так. Звісно, якщо я не помилився щодо прізвища «Богораз».

– Ні, не помилився. А ти?..

– Дівоче прізвище моєї мами – Литвак. Ти в курсі, хто такі «литваки»?..

– В курсі… Що ж, за це й доп’ємо досуха нашого пивасика! По-гусарськи, без закусончика. Гоп-па-а-а!..

Допили.

– До речі, а що там наш билинний друг Буйтур варнякав про літературу? Нібито ти щось там вмієш, окрім журналістики. Чи він вже… того?..

– Ні, чого ж, він не збрехав, – Спартак хитро підморгнув Ремці, – я в літературі справді дечого вже досягнув… Хоча це так… вважай, лише початок. Колись напишу більше. Значно більше! А поки що…

Він несподівано підвівся, наблизився до свого ліжка, зібрав розкидані там аркуші та знов продемонструвавши Ремці, пояснив:

– Це, вважай, згадки про дитинство одного місцевого вчителя і водночас його життєва сповідь. Звати вчителя Левком Потаповичем, цю свою сповідь він писав і переписував роки й роки… і все одно не довів до стану, коли б її хтось-таки взявся опублікувати! Отож тепер передав спогади мені, сказавши: «Спробуй зробити так, щоб мій біль дійшов до людей! Дуже тебе прошу, спробуй». Так і сказав. Що ж, таки доведеться спробувати…

– Як ти його розшукав, учителя цього?

– На пивзаводі працює один з його учнів – він і підказав. А все інше – справа техніки. Треба ж не тільки вештатися туди-сюди в пошуках журналістських матеріалів. Іноді варто зупинитись і на всі боки озирнутися. От тоді й виявиться, що поруч із тобою лежить нікому не потрібна заготовка майбутнього шедевру… Ну-у-у, майже нікому не потрібна, – виправив сам себе Спартак, – бо є вже двоє: цей самий старий вчитель, який усе це пережив реально, і ти, якому до чужих спогадів не байдуже.

– То що ж із цього вийде? Невже роман… – Ремка з недовірою оглянув щільно списані аркуші «в лінієчку».

– Поживемо – побачимо. Може, й роман… але навряд чи. Найшвидше повість чи велике оповідання. Натомість з розповіді Марії Явтухівни…

– Стривай, стривай! А це ще хто така?

– Та так, знайома цього Левка Потаповича.

– Вона теж мемуарами бавиться? – слово «мемуарами» Ремка вимовив дещо зневажливо, через губу.

– Ні, навпаки, – в голосі Спартака прозвучало здивування, – саме Марія Явтухівна все намагається приховати.

– Чому?..

– Ще не знаю. Але якщо завтра збігаю до неї додому рано-вранці, то, мабуть, встигну поговорити до нашого від’їзду. А якщо ні… Левко Потапович сказав, що її дочка Каміла в Полтаві живе. Не вдасться з матір’ю – спробую поговорити з дочкою. А там, я відчуваю, все дуже, дуже цікаво!..

Але сказавши це, Спартак запропонував: